Марина та Сергій Дяченки - Скрут

Дівчинка дивилася на полум’я свічки. Все, що було сказане по тому, не збереглося в її пам’яті; перебивали один одного мати й батько, а дівчинка думала про Анісу. Про ляльку Анісу, що залишилася на полі бою.

…Щільний кокон із сірого липкого павутиння сприяє найщирішим молитвам.

Ігар потрапив до скиту в семирічному віці — й Отець Дізнавач довго тримав його за підборіддя, не дозволяючи відвернути очі й не зводячи свого важкого погляду. Потім пошепки звернувся до Отця Вищепоставленого: «Кручений. Але — може бути».

Спершу його навчили скоблити дощану підлогу й виносити помиї, потім прислуговувати за столом; його вчили слухатися старших, як належить пташеняті, а також того, що «дабат» означає «хай буде так», і якщо сказано «дабат», виходить, нічого змінити не можна… За місяць він уперше побачив Святого Птаха — і нарешті зрозумів, повірив, що залишиться тут навіки. Святий Птах дивився в Ігарову душу, як і Отець Дізнавач, але якщо погляд Дізнавача важко вламувався у святая святих, проникаючи в таємниці й не залишаючи лазівок, то Птах просто все приймав як є. Приймав, розумів і співчував, і начебто промовляв — утішся, пташеня…

Він умів молитися палко, як ніхто інший — Отця Служителя зачарувала ця його відданість, і він наблизив хлопця до себе. Ігар устиг присохнути до нього, такого м’якого та добросердного, коли одного дня Отець Служитель покликав хлопчика в спальню, щоб той допоміг йому вбратись у нічну сорочку.

Про подальше Ігар згадував, укриваючись холодним потом. Він вилетів зі спальні, тремтячий, мов осиковий листок, і назавжди втратив прихильність Отця Служителя…

…Один лишень Святий Птах втішав його завжди й у всьому. Його золота голова була схилена до правого плеча, і в темних очах відбивалися вогники ритуальних свічок; Ігар щосили хотів стати гарним послушником, однак норов у нього…

…Святий Птаху, допоможи нам. Я зрадив тебе, звернувся до Вівтаря; я зняв із себе храмовий знак, ти маєш право відвернутися від мене — благаю, порятуй нас. Усе, що я робив, я робив з однієї тільки… Ілаза, вона…

Сонце прозирнуло в плутанині гілля й обпалило його щоку болісним поцілунком. Ілаза… Цей запах, волосся, вплетене в траву, під оксамитовими губами — зуби, білі, мов порцеляна… Лялька з порцеляновою головою… Звідки — лялька? Ілаза живе в ньому… Вона — його, і як кривдно, якщо… Ні, Святий Птаху, це неможливо… Ми пройшли повз стільки смертей… Порятуй…

Одного разу Отець Дізнавач узяв його із собою до Замку… який виявився не замком зовсім, а просто великим багатим будинком за високою кам’яною огорожею. Біля воріт стояв присадкуватий хлопець із неприємним тягучим поглядом, стояв і креслив по піску кінчиком оголеної шаблі. Ігар зустрівся з ним очима й відразу пригадав усе, що доводилося чути про господиню Замку, а говорили про неї неохоче й пошепки; хлопець пропустив Отця Дізнавача разом із юним послушником, йому велено було впустити їх. На Отця Дізнавача тут чекали, щоб він вийняв із петлі старшу доньку княгині, красуню Аду, яка спорудила у власному будуарі шибеницю та вмерла раніше, ніж сестра її, Ілаза, з’явилася з побажанням доброго ранку.

Тоді Ігар і побачив свою майбутню дружину вперше.

Ілаза не плакала. Вона цілком серйозно зібралася слідом за сестрою — бо ж «однаково як у могилі, то хоч не живцем».

Втім, великий дім не здався Ігарові схожим на могилу. Він зрозумів, про що говорила Ілаза, лише коли побачив господиню — затягнуту в чорний оксамит володарку-княгиню, чию красу псував різко окреслений, обрамлений глибокими зморшками рот. Ігара особливо вразила її спина, перерізана глибокою поперечною складкою; настільки дивний рельєф надавав княгині подібності з туго перев’язаним мішком. Ігарові зробилося смішно; його завжди розбирав сміх саме в ті моменти, коли сміятися в жодному разі не можна було. Він негайно ж ніби похнюпився, щоби сховати обличчя.

Сестра Ілази наклала на себе руки, бо напередодні завершився її болісно довгий роман із якимось зубожілим лицарем, вічним нареченим, якого її мати то приймала, то виганяла в нападі незрозумілого роздратування. Уже призначене весілля то переносилося, то скасовувалося, то призначалось наново; Ада закликала коханого на таємні побачення, а цілий сонм утримуваних у домі старих дівок болісно підглядав і підслуховував, і серед цих нещасних, що скніли в своєму дівоцтві, повнісінько було платних шпигунок. Єдиним другом бідної нареченої була її молодша сестра — вона ж і виявилася мимовільною винуватницею трагедії. Княгиня застала Ілазу за приязною розмовою з якимось гарненьким служником, роздратувалася; парубійка вигнали з двору батогами, та лють княгині на той час цілком вирвалася з-під контролю розуму, і в лиху годину з’явився Адин наречений, котрого й спіткала жахлива смерть від зграї лютих, зумисне нацькованих княгинею псів…