Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

— Живий, — відповів за мене друг, якого я так i не бачив, але відчував, як хтось тягне на берег.

Лише коли відчув під спиною тверду землю, зрозумів, що можу спокійно заплющити очі. Вже не потону.

Я чув, як поруч мирно потріскує вогонь, запах свіжої деревної смоли приємно лоскотав ніс. Було тепло i затишно. Хотілося знову заплющити очі й поринути у блаженство спокійного безтурботного сну. Але раптом згадалось усе, що трапилось, i я, як обпечений, схопився з постелі і опинився лицем в лице з Делеєю.

— Ти? — наче від примари відсахнувся.

— Все гаразд, Айхо. Це ж я, — усміхнулась дівчина, турботливо заглядаючи блискучими очима в мої.

— Що ти тут робиш? — гаркнув я, вирвавши руку, яку, поки спав, тримала Делея.

Усмішка погасла на тонких устах дівчини, а у великих очах з’явилось щось схоже на занепокоєння.

— Айхо. Ти пам’ятаєш, що трапилось?

— Краще, ніж ти думаєш.

Бліде обличчя дівчини спохмурніло.

— Чого тут розсілась? Забирайся! — i замовк, стільки болю i здивування спалахнуло в дівочих очах.

Делея різко піднялася. Вже розвернулася, щоб піти. Потім знову повернулася. Здалося, хотіла щось сказати, але зустрівшись із моїм холодним, повним презирства поглядом, побіліла i мовчки вийшла геть.

Я мав бути задоволеним. Виказав ворогу свою зневагу. Але чомусь на душі стало гидко. Саме зараз важко було повірити в те, що Делея ворог. Але ж я все знаю… Заспокоював голос. УСЕ! «Усе, усе, усе»… — в голові закружляв хоровод переконливих слів. Тільки ж, що насправді мені відомо про Делею?

— Друже! — ввірвався в кімнату радісний Зуфар. — І на хвилину не можна залишити! — кепкував товариш. — Як тобі пощастило заплутатися в мотузці? Де ти її надибав у озері?

Зуфар обійняв i, жартома труснувши за плечі, додав:

— Делея вибігла біла, як стіна, ледве не збила з ніг. Що трапилось?

Я голосно ковтнув слину. І відчув себе останнім боягузом. Чому ж так не хотілось воювати проти Делеї?

— Мені є що розповісти, Зуфаре.

Товариш змінився на обличчі.

Я невесело почав, i чим далі продовжував, Зуфар хмурнів усе дужче.

— Ти впевнений, що мова йшла про Делею? — приречено перепитав він.

Я не відповів.

— Не можу повірити! Айхо, якби не Делея, ти б потонув у тому клятому озері! Для чого дівчині рятувати тебе, якщо вона заодно зі шпигунами темних, які, як ти кажеш, накинули мотузку тобі на ногу?

— Не знаю, — прошепотів я, ошелешений почутим.

— Ні! Щось тут не так! Єдиний вихід усе з’ясувати напевне — це викрити невидимку з Правиці!

— Це не так просто.

— У мене є ідея. Але для цього необхідно усе розповісти Радо.

— А якщо…

— У нас немає вибору! Потрібно загнати невидимку в кут.

— Але як?

— Тепер ми знаємо, хто передає послання чорних шпигунам. Майстер Спок має вільний доступ у місто. Та й до нього часто приїжджають з усіх-усюд торговці тваринами. Гарна схема, щоб передати i отримати послання, i не запідозриш нічого.

— Здається, я починаю тебе розуміти, друже.

Зуфар лукаво повів бровою.

— Потрібно зробити так, щоб Майстра Спока на невизначений час відправили з Шанталії з якимось невідкладним завданням. А це може влаштувати Майстер Каро як Куратор Університету. Коли шпигуни позбудуться зв’язківця, почнуть шукати нові способи передачі даних. Але i тут ми повинні завдати удару. Не одразу, щоб не накликати підозр, а трохи пізніше. Потрібно, щоб Рада Старійшин прийняла рішення, яке б забороняло на певний час проводити листування. А уся кореспонденція, що надходить до спудеїв та викладачів, повинна проходити суворий контроль.

— Це може спрацювати. І ти правий, без допомоги діда не обійтись.

— Але є одна умова.

— Яка?

— Про підозри щодо Делеї ми нічого не розкажемо.

Я мовчав, бо i сам вагався.

— І з дівчиною повинні поводитися так, як i раніше.

— Я не можу, як раніше!

— А якщо вона не причетна?!

— А якщо це вона?!

— Гаразд, Айхо, бракувало, щоб ми ще посварилися через дівчисько. Але в будь-якому випадку краще, щоб Делея не здогадувалась про підозри. Доки вона з нами, можемо спостерігати.

— Як же все це складно…

— І ти мовчав?!! — по кімнаті колами ходив розлючений дід. Ми все розповіли, промовчавши про Делею.

Майстер Каро, насупившись, сидів у кутку, замислено потираючи бороду.

— І коли ти збирався розповісти?! — не заспокоювався Радо. — Чекав, доки вб’ють?!

— Заспокойся, Радо, — нарешті промовив Каро. — Схоже, хлопці i не збирались нам нічого розповідати, — спокійно закінчив Майстер.