Оршуля Фариняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Подруга різко вивільнила долоню.

— Дійдеш додому? — в голосі задзвеніли металічні нотки. Я кивнув. І вже дивився вслід подрузі, яка швидко зникла у дощовому померкові. Тільки зараз відчув, як ниє, пече і болить усе тіло. Хотів витерти з обличчя залишки бруду, але тільки скривився. Добряче ж мене відлупцювали.

Накульгуючи, я плівся до будиночка, але не переставав думати про те, що сталося. Вже забув про Заро і Хамара. Зрозуміло, що їхня витівка не мала ніякого стосунку до змовників. Вони, як завжди, не залишали думки позбиткуватись над Делеєю. Але Делея! Що все ж таки вона робила в такий пізній час у стайнях? Невже прийшла зустрітись зі Споком. Але чому? Чому вона вже вдруге рятує мене, якщо прислуговує жерцям? І на Озері, і сьогодні… Але якою байдужою вона була, як ніколи! Хоча, після всього, що я їй наговорив, могла б залишити під кулаками дорогих однокласників. Нічого не розумію! Все, досить! Зараз же піду до Делеї і все з’ясую, раз і назавжди! І будь що буде!

У вікнах будиночка діда горіло жовтаве світло. І на верхньому поверсі у кімнатці Делеї також. Отже, дівчина вже вдома. Тільки б не наштовхнутися на Радо.

Я обережно відчинив двері. У каміні тихенько потріскував вогонь. На кріслі-гойдалці сидів дідусь, простягнувши ближче до вогню ноги. Радо спав.

«Хух…» — з полегшенням видихнув я. І тихенько чкурнув до сходів, намагаючись ступати якомога тихіше.

Двері у кімнату Делеї я теж відчинив обережно, і коли увійшов, то дівчина все ще продовжувала щось писати. Вона, здається, не чула, що я тут.

— Привіт.

Делея стрепенулася, рвучко встала з-за столу і, перекинувши стільця, глянула на мене переляканими очима.

— Пробач, не хотів тебе налякати. Я прийшов поговорити і… вибачитись, — почав примирливим тоном, але тут же помітив, як дівчина швидко зіжмакала папір і сховала за спиною.

Мене обдало льодяним вітром, хоча в кімнаті було тепло і затишно.

— Що ти робиш? — спитав я, а в голові вже крутилися жахливі думки, не даючи й шансу дівчині на виправдання.

Розгублена білявка мовчала і все міцніше стискала кулаки, з яких стирчав недописаний лист.

— Делеє, що це? — промимрив я.

— Це тебе не стосується, — приречено мовила подруга.

— Для кого цей лист? Адже тобі немає кому писати…

Делея глянула так, наче я був найбільший її ворог.

— Айхо, іди геть. І забудь про все, що бачив.

— Я не можу!

— Але чому? Чому ви всі не можете залишити мене в спокої?!

— Хто усі? Хто усі, Делеє? Віддай листа.

— Ні! — викрикнула дівчина і так голосно, що напевно прокинувся дідусь.

Я підходив усе ближче, а обличчя білявки ставало все блідішим.

— Віддай листа. Краще мені, ніж Охоронцям. Делеє! — я обхопив дівчину руками, намагаючись вихопити листок, але Делея відштовхнула так сильно, що я й не сподівався.

— Востаннє прошу, віддай листа. Краще про все першим дізнаюсь я, обіцяю, що допоможу, — мовив я, загороджуючи Делеї шлях до дверей.

— Відійди!

Делея різко штовхнула і майже дісталася дверей, але я встиг схопити білявку за поділ плаття та, не втримавшись на ногах, впав, потягнувши подругу за собою.

— Що тут відбувається?! — у кімнату увірвався ще сонний Радо. Він приголомшено ще якусь мить непорушно стояв над нами і широко розплющеними очима дивився то на мене, то на Делею.

— Айхо! Негайно відпусти дівчину! — нарешті закричав дід. — Ти що, сказився?! Делеє, з тобою все гаразд? — нахилився Радо, допомагаючи дівчині піднятися. — О, небеса, а з тобою що трапилось? — нарешті Радо побачив мої синці і забої. — Врешті-решт, що відбувається??!

— Я все поясню, діду, — почав я, розуміючи безглуздість ситуації.

— Аякже, поясниш, — скривився Радо. — А тепер геть з кімнати і чекай внизу!

— Ні! — несподівано твердо сказав я, глянувши на Делею, та раптом відчув, як дівчина запхнула в мою руку зіжмаканий клаптик паперу.

— Мовчати! — гримнув дід, збуряковівши. Таким лютим я його ще не бачив. — Айхо, виходь.

Я здивовано глипнув на Делею.

— Благаю, мовчи, — прошепотіла вона.

Дід підштовхнув мене до сходів. За спиною грюкнули двері. Я, спантеличений, затис у кулаку зім’ятий клаптик і розумів, що мовчатиму.

Не буду розповідати неприємну розмову з дідом. Сам не розумію, як вдалось виплутатися з цієї делікатної ситуації. Але довелося розповісти частину правди про бійку з Заро та Хамаром. Про Делею мовчав. Таємничий лист, наче жарина, пік долоню.

— От саме через це я завжди був проти, щоб в Університеті навчались дівчата. Вічно з ними проблеми. Але тепер, Айхо, тримайся від Делеї подалі. Ти мене зрозумів? Якщо про це дізнається Рада, вони точно відішлють Делею з Шанталії. Ти можеш усе зіпсувати! Чуєш? Тепер жодних розслідувань! Завтра ж поговорю про твою долю з Каро. Все зайшло надто далеко. Довірили хлопчакам таку важливу справу. Ех… — Радо замислено розглядав власні долоні, наче в них міг знайти потрібну відповідь. — Я обробив твої синці і подряпини, тепер іди до себе. А завтра чекаю у Дзеркальній Залі. Зрозумів?