Саллі Ґрін - Напівдикий

Я регочу: Габріель і сам знає, що це неправда.

Кажу:

— Тобі добре вдалося. Я тебе почув лише в самому кінці.

— Похвала гірша за хулу, — буркає він.

— Що ти маєш на увазі? — не розумію я.

— А те, що ти б мене вбив.

— Ну, так. Але думаю, що для багатьох Ловців твій наскок став би доволі прикрою несподіванкою. Деякі з них дуже вправні, а інші трохи гірші, — знизую плечима. — Мусиш хіба сподіватися на те, що тобі щаститиме й ти потраплятимеш лише на гірших.

— Я не маю наміру перевіряти, на кого саме натрапив, бо планую стріляти в них усіх із достатньої відстані.

— Гарний задум.

Габріель підсовується ближче до мене, ми сідаємо й дивимося на невеличкий схил, що спускається між дерев до потічка.

Я кажу:

— Буде багато стрілянини. І вже скоро.

— Так, буде багато всякого жахіття, дуже багато. Я бачу війни, жорстокі війни, і Тибр я бачу, що піниться від крові.

— Ми йдемо в наступ уночі, — повідомляє Селія.

— Нашою ціллю буде новий вишкільний табір, у якому є десять новобранців і двоє Ловців, — пояснює Несбіт. Він повернувся рано-вранці і тепер інформує всіх нас. — Я стежив за цим табором упродовж останніх двох днів. Стажерки в основному молоденькі: шість німкень і чотири француженки. Усі вони розуміють англійську мову. Усі жінки. Усі доволі вправно володіють пістолетами, але в рукопашній сутичці безнадійні. Одна німкеня вміє створювати шум, десь так, як і Селія, але він слабенький і не завдасть вам великої шкоди. А ше одна француженка може ставати невидимою. Знову ж таки, це досить слабенький Дар, вона стає невидимою лише на кілька секунд, але цього буде достатньо, щоб дезорієнтувати суперника, бо тоді її можна просто втратити з виду, або ж вона отримає нагоду неочікувано підкрастися до вас. Обидві Ловчині цілком досвідчені: англійки, їм за тридцять, чудові стрільці, прекрасно б’ються врукопашну.

Селія каже:

— Новобранці становитимуть загрозу, якщо матимуть змогу застосувати зброю. А вони зазвичай навіть у ліжко її беруть. Ми нападемо, щойно почне світати: дехто з них ще спатиме, дехто просто не встигне налаштуватися на бій.

— Відтак, переходимо до місця їхнього розташування, — додає Несбіт. — Вони на старому аеродромі; це відкрита місцевість, оточена парканом. Сплять новобранці всередині одного з маленьких ангарів. Двоє вартових охороняють ворота, змінюючись шо три години, але паркану ніхто не патрулює.

— І як це далеко звідси? — цікавиться Габріель.

— Це у Франції, понад п’ять годин автом, але Маркус утворив розколину, через яку ми всі зможемо перейти. Розколина виведе нас на певне місце, від якого до летовища якихось півмилі.

Селія каже:

— Світає о шостій. Несбіт і Натан вирушать звідси о четвертій для попередньої розвідки. Усі решта стартують о п’ятій.

— Я не розвідник, — заперечую.

— Так, ми це знаємо. Але Несбіт — найкращий наш розвідник і дуже для нас цінний. Тому ти його оберігатимеш, ризикуючи при потребі власним життям.

Несбіт шкірить зуби.

— Я знаю, друзяко, шо ти захистиш мене від кулі своїми грудьми.

— Краще штовхну тебе у коров’яче лайно, щоб захистити!

Несбіт знизує плечима.

— Головне — результат.

— Я стану на чолі нашої групи, — каже Селія. — Усі вирушаємо на завдання. Усі набираємося досвіду. Працюємо парами. У майбутньому пари можуть змінюватися — цей склад лише для сьогоднішнього рейду. Ви самі маєте подбати про необхідне обладнання для своєї групи, вибравши його з тих запасів, які в нас є.

Невелика група бійців природним чином розділилася на дві половини, Селія опинилася посередині. Габріель, я, Несбіт і ще одна молода жінка, Напівкровка, — ми всі стоїмо разом, дивлячись на трьох Білих відьом. Я відразу можу впізнати серед них Ґрейторекс. Це колишня Ловчиня, дезертирка. Вона висока на зріст, має світлу шкіру з ластовинням, карі очі й поламаний ніс. Мабуть, їй десь за двадцять, хоч виглядає вона молодшою. Має таке ж бойове спорядження, що й Селія. Інші дві Білі відьми також молоді. Упродовж усього зібрання вони намагалися вдавати з себе міцних горішків.

Несбіт шкіриться до них.

— Вибачте, дами, але ви втратили нагоду стати нині моїми партнерками. Може, пощастить наступного разу.

Дівчата прикидаються, що його взагалі не почули.

Він бурмоче собі під ніс, але достатньо голосно, щоб вони могли його розчути:

— Блін. Можна подумати, шо ми якісь вороги.

Відьмочки вже не здаються такими неприступними, а на їхніх обличчях майже з’являється подоба усмішки, аж тут Несбіт додає: