Саллі Ґрін - Напівдикий

— А як минув твій день?

— Нормально, — вона силкується всміхнутися: — Я знаю, що Сара й Лаура добряче тебе роздратували, але, гадаю, вони до тебе звикнуть. У кожного свої труднощі. Вони обидві залишилися без рідних. Сариних батьків убили, а Лаура втратила рідну сестру…

І знову я думаю, що, можливо, настав час розповісти Анналізі про Кірена. Але вона починає говорити про те, чим займалися, про розподіл запасів провізії й нестачу продуктів.

Запитую в неї:

— А чи тобі це все підходить? Мені здавалося, що ти воліла б опікуватися зцілюванням.

— Ха! Та я й найпростіших ліків не вмію робити. Ні, Селія правильно зробила, призначивши мене заготівельницею провізії. Я добре вмію організовувати, а в більшості відьом тут із цим великі проблеми. Комусь же треба це упорядкувати й вести облік? Якщо тут зберуться всі повстанці, нам буде потрібно більше харчів, засобів гігієни і наметів. Нудна робота, але без цього не обійтися. А коли бої стануть запеклими, з’явиться багато біженців. А отже потрібно буде ще більше харчів. Тут будуть діти й немовлята. Можливо, доведеться подбати про їхнє навчання. Це все нелегко.

Я усвідомлюю, що воювати набагато простіше.

Якийсь час ми мовчимо, а тоді Анналіза каже:

— Я ще не бачила тут Маркуса, хоч усі тільки про нього й говорять.

— Табірні плітки набирають силу.

— Вибач, я вже, мабуть, говорю як Сара?

Цілую її й заспокоюю:

— Анітрохи.

Маркус подивився на мій двобій, але потім одразу пішов геть.

Тому кажу Анналізі:

— Він не надто товариський. Полюбляє бути сам.

Дивлюся на дерева, під якими зустрів його кілька годин тому, коли підшуковував місце для свого прихистку. Батько мені сказав, що хоче забратися подалі від усіх: «Тут забагато цікавих очей, як на мене».

Я кажу Анналізі:

— Мабуть, це й добре, що він тримається осторонь від людей.

— Ти ще не розповідав мені, що сталося, коли ти вирушив на зустріч із ним. Я не думала, що тебе так довго не буде. Гадала, побалакаєте кілька хвилин і все.

— Я теж так гадав.

— То що ж ти там робив цілий тиждень?

— Тепер ти вже точно говориш як Сара, — піддражнюю я її. — Він мій батько, Анналізо. Я просто був увесь цей час разом із ним. Це було добре, для нас обох, думаю. Він інакший, ніж я сподівався.

— Справді? Але ж він небезпечний. Ти чув, як він напав на Ґуса? Одна з цілительок, Кароліна, розповіла мені, що він відрізав Ґусові вухо.

Не встигаю щось відповісти, бо вона веде далі:

— Ти так відрізняєшся від нього. Він справжній Чорний Чаклун, такий скажений.

Я кажу:

— Він може бути скаженим. Скаженим і нестримним. Усім це відомо, зокрема й Ґусу. Треба бути останнім дурнем, щоб дратувати Маркуса. Проте це не означає, що люди не робитимуть дурниць. Маркус не зміниться. Але він принаймні на нашому боці.

— Скажи це Ґусові.

Думаю, мені взагалі краще якийсь час уникати Ґуса. Я не пояснюю Анналізі, що Маркус напав на Ґуса, тому що Ґус нападав на мене. І я не певний, що я аж так відрізняюся від свого батька.

Кажу тільки:

— Ну, мабуть, для одного вечора вже достатньо пліток.

— Але я хотіла поділитися з тобою ще однією пліткою, — Анналіза шкірить до мене зуби. — Вгадай якою?

Я знизую плечима.

— Усі дівчата закохалися в Габріеля.

— Ой, ні-і-і-і-і! — натягую на наші голови ковдру і притуляю до себе Анналізу, благаючи: — Годі вже, будь ласка.

Вона регоче, але говорить далі:

— Це все його кучері. Вони годинами про це говорять: як він закладає волосся за вуха, як воно падає йому на чоло, яке воно хвилясте. Ще їм подобаються його очі, губи, ніс, плечі і ноги. Але кучері найбільше.

— А вони знають, що їм із ним нічого не світить?

— Не світить, бо його цікавлять тільки хлопці? Або цікавить лише один хлопець? — і вона показує пальцем мені на груди.

Пригадую, як я його цілував, пестив волосся. Але їй я кажу:

— Він мій товариш, Анналізо.

— Я знаю, — каже вона, ніжно цілуючи мене в губи.

А я цілую її.

Пізніше вона засинає в мене на руках, але я не сплю, а просто тримаю її, відчуваючи тепло її тіла.

Знаю, що невдовзі мушу її залишити. За якихось кілька годин розпочнеться запеклий бій, але зараз я тримаю в руках Анналізу. Усе це здається якимось нереальним.

Вона ворушиться й запитує:

— Що сталося?

— Нічого. Усе добре.

— Ти так міцно мене стискаєш, що я ледве можу дихати.

— Я не хотів тебе розбудити, але невдовзі мені вже треба йти. Я не повинен про це говорити, але… пізніше я повернуся…

Тепер уже вона міцно притискає мене до себе, обвивши мої ноги своїми. І за якийсь час каже: