Батько повертається до мене.
— Ти мусиш навчитися на наших помилках, Натане. Поглянь на себе. Ти ж такий самий, як я. Я намагався розгледіти в тобі твою матір, але… — він хитає головою, — … її немає. Я бачу себе. Чорного чаклуна.
І я знаю, що він правий. Я подібний на нього, особливо після того, як ми стільки пробули разом, проте коли я з Анналізою, то відчуваю в собі й ту іншу половину — тоді на поверхню піднімається моє Біле єство.
Я кажу:
— Знаю, про що ти говориш, але…
— Ти зовні подібний на мене, володієш тим самим Даром, у тебе такі самі захоплення й бажання, а також, цілком можливо, такі ж самі обмеження.
— Які обмеження?
— Нездатність жити в місті. Бути з людьми. Перебувати в будинках.
— У мене справді проблеми з перебуванням у будинках. Але з багатьма людьми я маю нормальні стосунки. Деякі з них мені дуже подобаються.
— Мені подобалася твоя матір. І що з цього вийшло? Ти Чорний чаклун, Натане. Темніший від більшості знайомих мені Чорних магів. Ти не мусиш мати нічого спільного з ними, з Білим відьмацтвом. Мусиш покинути цю дівчину.
Я хитаю головою.
— Я не можу. І не хочу цього робити.
Якийсь час ми мовчимо, а тоді я запитую те ж саме, що він запитав у мене:
— А ти точно хочеш піти зі мною? Ризикувати втратою цього чудового життя?
— Настав час ризикувати чимось заради тебе. Я старію, Натане. Ще не зовсім старий, однак я хочу побути якийсь час зі своїм сином, перш ніж зовсім зістаріюся.
Ми повертаємося до Базеля через іншу розколину, що не вимагає занурення у воду.
— А скільки ти маєш таких розколин? — цікавлюсь я.
— Багато. Я подумав: якщо вже вони їх знайдуть, то хай спочатку добряче помучаться, — батько зиркає на мене. — Ловці тепер хоч мають сяку-таку роботу! — сміється. — Треба розмістити розколини по цілому світі.
Ми в Базелі увечері напередодні зібрання. Маркус наполягає на тому, щоб розвідати ситуацію в місті, й каже, що я йому не зможу допомогти, бо мене занадто добре знають, і я погоджуюся, що Ловцям дуже добре відомо, як я виглядаю. Коли темніє, він повертається в оточений муром сад і каже:
— Двійко Ловців. Одна з переваг уміння ставати невидимим полягає в тому, що я можу цілком безпечно годинами ходити слідом за ними і підслуховувати їхні розмови. Вони випитують різні речі в донощиків, тобто вони воліли б це робити, якби таких оце донощиків знайшли б. Таке враження, що Напівкровні взагалі десь позникали. Мабуть, вони всі повтікали або вступили в Альянс, і це є доброю ознакою, хоч починає серйозно бентежити Ловців.
— Але ж їм нічого не відомо про завтрашнє зібрання?
Маркус хитає головою.
— Цим двом точно не відомо.
Ми спимо на землі, я дивлюся в небо й розмірковую про майбуття. Війна, безперечно, насувається, і, треба сказати, що мені не терпиться побачити, як воюватиме мій батько.
Наступного ранку Маркус знову прочісує місто в пошуках тих двох Ловців, а коли повертається, каже:
— Усе без змін. Можемо йти.
Ми прямуємо до «Червоного гарбуза». Батько під час цієї подорожі стає невидимим, але тримає мене за руку і спонукає швидше рухатися. Ми підходимо до провулочка, в якому розташований бар, зовсім з іншого боку, і я тільки в останню мить його впізнаю. Штовхаю важкі дерев’яні двері й заходжу всередину, а батько каже:
— Я побуду ще якийсь час невидимим.
Ніяк не реагую на його слова, спускаюся вниз кам’яними сходами, а коли відсовую важку завісу, бачу на коротку мить інтер’єр «Червоного гарбуза». Тоді він щезає, а мене затягує в якусь розколину. Вона чорніє й завихрюється, і там також бракує повітря, але я відчуваю, як міцно Маркус тримає мене за руку, і хоч не розумію, чому ми знову потрапили в розколину, почуваюся спокійно. Коли зі мною батько, я — нездоланний.
І ось ми вже назовні. Це найкоротша й найширша розколина з тих, у яких я побував. Я не падаю на землю, як це бувало завжди в таких випадках, можливо, тому що розколина була широкою, або тому що мене підтримував мій батько.
Роззираюся, чи немає десь Ловців, але не бачу жодного.
Ми в барі, але це не «Червоний гарбуз», принаймні не той, у якому ми були раніше. Цей бар під відкритим небом, на лісовій галявині. Тут, як і в справжньому «Червоному гарбузі», попід стінами стоять столи, щоправда, стін узагалі немає, хоч наприкінці бару все ще є кабінки. Праворуч од мене барна стійка, але за нею також немає стіни, а замість низенької дерев’яної стелі «Червоного гарбуза» поміж деревами туго нап’яте полотняне вітрило.
Читать дальше