Микол Остов - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

— Фібі, це просто неймовірно, — пробурмотіла Пайпер, оцінюючи поглядом накритий стіл. Фібі розставила найкращі фамільні прибори зі срібла, а в центрі запалила кілька церковних свічечок, від яких кімнату залило м’яке мерехтливе сяйво.

— Та де там, припини, — відмахнулася Фібі від похвали. — Просто я подумала, що коли ми хочемо відновити наш емоційний зв’язок із будинком, то все має бути обставлено стильно і як слід.

— Що ж, якщо ти прагнула зробити все стильно, то тобі це, безперечно, вдалося, — зауважив Лео, поправивши волосся і окинувши поглядом святковий стіл.

— Так, це просто вражає! — сказала Пейдж, ставлячи салат. І, нетерпляче ляснувши долонею по столу, поцікавилася: — Може, тепер сядемо поїмо, га?

— Останній штрих, — вигукнула Фібі і гайнула мерщій у кухню. За мить вона повернулася, вимахуючи пляшкою шампанського. — Я знайшла її, коли розпаковувала ящики з кухонним начинням, і вирішила, що зараз слушна нагода його випити. А для тебе, сестро, — звернулась вона до непитущої Пейдж, — є шипучий сидр.

— Неймовірно, — сплеснула руками Пейдж, — якщо він дійсно піниться, то це — достойний додаток до столу.

— Я така рада, що вам сподобався мій стіл, — мовила Фібі. — Коли я почала куховарити, у мене ще були деякі сумніви, але коли я дійшла до салату, то голоси, що волали всередині мене, повністю замовкли.

— А по-інакшому і бути не могло, — зазначила Пайпер, заспокійливо похлопавши сестру по спині. — Їжа не має права голосу, окрім тих випадків, коли вона проситься на стіл!

— Гаразд, гаразд, — промурмотіла Фібі, уже починаючи ніяковіти від виявів загального захоплення. — Більше їжте, менше розмовляйте. — І підтягнула до себе стілець, щоб сісти.

І саме в цю мить стіл розверзнувся і поглинув усю їхню їжу.

Коли стіл роззявив свою пащу, сестри перелякано відскочили від нього. Здавалося, що все відбувалося, як в уповільненій зйомці. Стіл застугонів, хряснув вздовж лінії з’єднання дощок, і майже беззвучно тарілки зі стравами одна за одною зникли в безодні.

— Невже це дійсно відбувається? — знервовано спитала Пейдж.

— Як бачиш, — відказала Пайпер, похапцем намагаючись «заморозити» стіл, щоб врятувати хоч якусь частину китайської порцеляни.

— Таке не мусить траплятися у щасливій домівці! — роздратовано зазначила Фібі. — А я думала, що їжа вгамувалася і більше не викидатиме коників. Але виявляється, що вона просто причаїлася, вичікувала слушної нагоди!

— Отже, Бобо не згинув, — зробив логічний висновок Лео, з жахом спостерігаючи, як їжа провалюється у розщелину, що розверзлася в центрі столу. — Просто він знову став невидимим.

— Чорт забирай цих ідіотських бісів з їхньою ідіотською злою магією! — вигукнула з серцем Фібі, якій було до сліз шкода приготованих страв. — Мені так хотілося покуштувати оте смажене курча!

— Пайпер! Невже ти нічого не можеш вдіяти? — безпорадно спитала Пейдж.

— А що я можу вдіяти? — відказала Пайпер. — Висадити в повітря стіл? А який сенс від унерухомлювання? Ну, врятуємо їжу, а далі — що? Хіба це допоможе нам розв’язати проблему взагалі? Тим більше, що я все одно вже пропустила підходящий момент.

— От чорт! — зітхнула Пейдж. — І хто тебе просив ставити на стіл цінну китайську порцеляну? — напустилася вона на Фібі.

— Але ж це була урочиста подія, — відповіла Фібі з винуватим виглядом.

Коли остання тарілка зникла в бездонній прірві, стіл наче задоволено загудів. А потім його дошки з’єдналися так само швидко, як і розсунулися, і він став знову як новий.

Тільки уже без їжі.

— Ви навіть уявити собі не можете, скільки зусиль і часу вклала я у приготування отих страв! — сумно зауважила Фібі.

— Я теж дещо втратила, — обурено зазначила Пайпер. — Разом із їжею у прірві зникла моя улюблена скатертина!

— Не сумуй, — втішно сказала Пейдж, співчутливо обіймаючи Фібі. — Ми високо цінуємо твоє кухарське вміння. До того ж у цьому випадку є один позитивний момент.

— Який ще позитивний момент? — спитала Фібі, широко розкривши від здивування очі.

— Бобо так і не дісталося суфле, — посміхнулася Пейдж.

— I то правда, сестро, дрібниця — а приємно, — погодилась Фібі, намагаючись зобразити посмішку. — Воно і досі в кухні — захищає її від непрошеного бісівського гостя. Я не намагаюся вас втішити цією новиною. Просто мені приємно, що ти завжди бачиш не напівпорожню склянку, а наполовину наповнену.

— Так, я завжди була оптимісткою, — підтвердила Пейдж, хоча в її голосі пролунала нотка занепокоєння.