Микол Остов - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

«Та, мабуть, по-іншому і не могло бути, — подумав Лео. — Не буває легких шляхів та легких способів розв’язання подібних проблем». Такий вже був його обов’язок у житті — рятувати непорочних; бути чоловіком Пайпер і батьком Ваята — це теж обов’язок його життя. А оскільки він щиро і щедро ділився з кожним своїми почуттями та своєю енергією, то, значить, він сумлінно виконував свої обов’язки, і люди довкола не могли його за це не поважати.

«Невже все так просто? — здивовано подумав Лео. — Просто взяти і визнати, що я маю проблеми з виконанням своїх обов’язків, бо розриваюся між різними людьми та різними ситуаціями?»

Був лише один спосіб це перевірити.

Лео заплющив очі й зосередився, а потім сконцентрував свою енергію, щоб телепортуватися з кушетки до своєї спальні.

Коли він розплющив очі, то побачив, що дійсно опинився в спальні. З острахом Лео підійшов до великого дзеркала в кутку.

Його побоювання розвіялись. Чоловік, що посміхнувся йому з дзеркала, був високий і… цілий — з ногами.

Пейдж, зі свого боку, вирішила, що проблема подолання видінь, які вона бачила у своїй спальні, полягала, головним чином, у питанні відновлення переваги духа над плоттю.

Але, звісна річ, навіть таке просте завдання виявилося не таким вже й простим.

Як Фібі та Пайпер не прагли запевнити Пейдж у тому, що вона їхня кревна сестра, її все одно долали сумніви, чи вдасться їй бути гідним спадщини Прю третім членом тріумвірату відьом. Пейдж часто розмірковувала, яким було б її життя, якби вона від самого початку зростала зі своїми зведеними сестрами. Так сталося б у тому випадку, коли б її батьки — відьма та янгол-хоронитель — проявили таку саму хоробрість, як і Пайпер та Лео, і побралися всупереч волі Старійшин. Саме через це її кімната викидала різні коники з її свідомістю; зрештою, вона лише при нагоді демонструвала їй ті видіння, які часто виникали у неї в голові.

«Але основним, — думала Пейдж, тихенько ступаючи сходами до своєї спальні, — основним є те, що у мене було власне, окреме від моїх сестер дитинство. Я мала батьків, які любили мене і яких любила я. І скільки б я не уявляла собі дитинство, проведене разом із Пайпер, Прю та Фібі, мені ніколи не буде шкода того часу, який я провела зі своїми названими батьками. Я на все життя залишуся вдячною їм за те, що взяли мене до себе, і за те, що вони так мене любили».

Зупинившись перед дверима, Пейдж, мабуть, уже вкотре подумала: а що там — за ними? Потім глибоко зітхнула і відкинула з очей пасмо волосся.

Перемагаючи нестримне бажання замружитися від страху, вона простягнула руку і поштовхом розчахнула двері.

Від побаченого там Пейдж відчула одночасно і розчарування, і полегшення.

Бабуся і сестри-ворожки зникли. Але все одно у кімнаті ще залишалося магічне мерехтіння. Вона і досі залишалася порталом, але цього разу Пейдж побачила свою матір та батька — своїх справжніх батьків, тобто, людей, які прийняли її у свою родину і виховали. Був, здавалося, вечір буднього дня, і вони саме подавали малій Пейдж вечерю.

— А можна мені морозива? — спиталася мала Пейдж удавано жалібним тоном.

— Може й можна, тільки спочатку будь гарною дівчинкою і з’їж тушковану капусту, тоді й отримаєш морозиво на десерт, — відповів їй батько і по-змовницьки підморгнув.

— А я хочу зараз, — уперто наполягала мала Пейдж, схрестивши руки на грудях.

«Господи, якою жахливою дитиною я була! — щиро здивувалася доросла Пейдж. — Навіть у восьмирічному віці. А це ж був тільки початок!»

Вона посміхнулася. Батьки любили її навіть такою — впертою і вередливою. І їй прекрасно з ними жилося — навіть без магії та зведених сестер-чаклунок.

Як тільки Пейдж посміхнулася, портал наче згорнувся всередину самого себе і зник, а її кімната набула звичного вигляду. Пейдж була роззявила рот від подиву, але вираз подиву швидко змінився виразом радісного полегшення.

— От бачиш, Бобо, яким корисним інколи буває психоаналіз? — пожартувала вона. Потім востаннє, щоб пересвідчитися у незворотності зміни, поглянула на свою кімнату. Дійсно все залишалося незмінним. Пейдж зачинила двері й обережно вийшла в коридор.

— Агов! — гукнула вона. — Тут є хтось? Чи зміг іще хто-небудь подолати своїх особистих демонів? Бо мені здається, що я врешті-решт впоралася з психічною травмою свого дитинства.

Наче їй у відповідь, у мерехтінні білого сяйва перед нею матеріалізувався Лео. Посміхнувшись, він демонстративно поворушив пальцями.