Микол Остов - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

— Але… але навіщо мені крекери? — спантеличено спитала Пайпер.

— Вона принесла їх, щоб було що перекусити під час перерви. На зібранні клубу «Мама і я», — пояснила Фібі сестрі, свердлячи її сердитим поглядом. — Сьогодні, виявляється, твоя черга бути хазяйкою.

Пайпер вимушено посміхнулася кутиками рота.

— А й дійсно! — з ентузіазмом сплеснула вона руками, сподіваючись не видати своєї розгубленості.

— Холлі вам телефонувала, — пояснила Селеста. — Після останнього зібрання, яке відбулося у мене, хазяйкою мала бути Холлі, але вона страшенно застудилася. А ви сказали, що на вас можна розраховувати «будь-коли».

— Так і сказала? — спитала Пайпер, поступово усвідомлюючи увесь жах ситуації, у яку вони потрапили. Але швидко опанувала себе і сказала вже ствердно: — Так я і сказала, дійсно. — Намагаючись заспокоїтися, вона зробила глибокий вдих, бо за Селестою вона побачила довгу вервечку з мам, що прийшли до неї зі своїми малюками і принесли з собою закуски, іграшки й гостинці. Гіршого часу для візиту годі було й вибирати.

«Невже я і справді сказала “будь-коли”? — з сумнівом подумала Пайпер. — Що ж, може і сказала».

— Пайпер, — звернулася до сестри Фібі підкреслено-ввічливим тоном. — Зайдімо на секунду всередину, я хочу тобі дещо сказати. — Схопивши сестру за руку, вона буквально затягнула її у вітальню, де їх ніхто не міг почути.

Опинившись усередині, Фібі сердито вхопила Пайпер за плечі і щосили струсонула.

— Пайпер, ти ж знаєш, я люблю тебе, але невже ти серйозно намірилася пустити сюди отих мам в день, коли ми зібралися виганяти біса? — вигукнула вона, не в силах опанувати голос, що зривався на вереск.

— Так, сестро, але що ж мені тепер робити? Бачиш, Селеста має рацію — я дійсно запропонувала їм прийти до нас, коли виникне потреба. Вочевидь, я запросила їх саме на сьогодні — точно не пам’ятаю.

— А ти можеш відмовитися? — наполегливо спитала Фібі. Пайпер зітхнула:

— В ідеальному світі — так. Але реальний світ не є ідеальним. У реальному світі нас переслідують дитячі іграшки і кошмари дитинства. Або ні з того ні з сього приходять мами зі своїми малюками. — На обличчі Пайпер з’явився вираз паніки. — Господи, що ж мені робити? Я не можу просто так взяти і не пустити їх. Вони й так вже про мене не надто доброї думки, бо я пропустила багато зібрань — до речі, через свої відьомські справи. Еге ж. Ну чому, чому я вирішила, що зможу підтримувати видимість нормального життя і мати нормальних подруг?

Побачивши, що сестра ось-ось втратить самовладання, Фібі оговталась.

— Заспокойся. Зроби глибокий вдих. Зараз спробуємо якось все владнати. Слухай, а чому б їх не повести на горище. Там же безпечно.

Пайпер кивнула, поволі приходячи до тями.

— А й дійсно — на горище. Слушна думка.

— Тільки спочатку треба кудись сховати «Книгу таїнств», щоб ні в кого не виникало зайвих запитань, — сказала Фібі. — Я покличу на допомогу Лео. Упевнена, що ми встигнемо перетворити горище на прекрасну ігрову кімнату.

— Чудово, Фібі, — з полегшенням зітхнула Пайпер. — Ти мене просто врятувала.

Фібі щасливо посміхнулася.

— Еге ж. Саме для цього й існують сестри.

Півгодини (і кілька пакетів з крекерами!) по тому група мам із малюками впевнено облаштувалася на горищі, а Пайпер, Пейдж і Фібі були готові до втілення плану зі знищення Бобо.

— Як ви гадаєте, гості нічого не запідозрили? — спитала Пайпер у сестер, спускаючись в темний і зловісний підвал.

— У загалі-то, вони зацікавилися моїми магічними кристалами, — зізналася Пейдж, але, сподіваюся, я збила їх зі сліду, пояснивши, що то зараз в магазинах мережі «Нью-Ейдж» такими сережками торгують.

— Молодець, швидко зорієнтувалася, — похвалила Пайпер.

— Але наразі це не головне, бо гостями займається Лео, зображаючи перед ними турботливого господаря. Головне — змусити Бобо явитися перед нами і знищити його раз і назавжди.

— Дивись, не навроч, — прошепотіла Фібі, наче побоюючись, що невидимий Бобо вештається десь поруч і підслуховує.

— Кожен має по флакону зілля? — спитала Пейдж.

Фібі та Пайпер дали ствердну відповідь.

Коли вони, нарешті, увійшли у підвал, Пайпер увімкнула світло. Приміщенням розлилося неяскраве світло з помаранчевим відтінком.

— Еге, а тут і досі лячно, — вголос подумала Пайпер. — Будемо сподіватися, що, коли з’явиться Бобо, його вигляд нас не злякає.

— І зовсім не смішно, — зауважила Фібі, звертаючись більше до себе, аніж до сестер. — І взагалі — важко перелякати вже переляканого.