Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Амма підвела очі. Щось привернуло її увагу, хоча я особисто нічого не почув.

— Можеш не ховатися. Я знаю, що ти тут.

Я закляк. Вона мене впіймала!

Однак Амма говорила не до мене. З густого липкого туману вийшов Мейкон Рейвенвуд, випускаючи сигарний дим з таким виглядом, ніби щойно їхав у лімузині з шофером, а не пробирався темним смердючим бродом. На ньому, як завжди, була бездоганно біла накрохмалена сорочка і вишуканий одяг.

Та ще й чистий. Ми з Аммою забрьохалися до колін, а Мейкон Рейвенвуд виблискував, як нова копійка.

— Ти дуже вчасно. Ти знаєш, Мельхіседеку, я маю повернутися, а тому всю ніч тут не буду. Та й не дуже приємно, коли тебе викликають хтозна куди, хтозна о котрій. Це ж невиховано. Не кажучи вже, що незручно, — вона фиркнула. — Можна сказати навіть, обтяжливо.

О-б-т-я-ж-л-и-в-о. Дев’ять по вертикалі. Я про себе проказав це слово по буквах.

— Знаєш, Амаріє, я й сам мав чим зайнятися, але ця справа не терпить зволікань, — Мейкон зробив кілька кроків уперед.

Амма позадкувала і виставила вперед кістлявий палець:

— Стій, де стоїш. Бракувало мені ще бути такої ночі поряд з таким, як ти. Мені це ні до чого. Ти своє при собі маєш, я — при собі.

Мейкон неквапно відступив, і далі пускаючи у повітря кільця диму.

— Я кажу, розвиток подій потребує нашого невідкладного втручання, — видихнув Мейкон сигарним димом. — Бо, цитуючи наших друзів-священників, «місяць уповні від сонця найдалі». [12] Цитата з Роберта Бертона (1577–1640), англійського вченого і вікарія.

— Мельхіседеку, ти зі мною околясом не ходи. Через яку таку нагальність я мала вискочити з ліжка й приїхати до тебе посеред ночі?

— Крім усього іншого… через медальйон Женев’єви.

Амма замалим не завила, затуливши хустиною обличчя. Слово «медальйон» при ній вимовляти було недопустимо.

— А що з ним таке? Я казала тобі, що заговорила його і наказала закопати у Ґрінбраєрі. Щойно ця річ знову потрапить у землю, то не завдасть жодної шкоди.

— Помилка раз. Помилка два. Медальйон досі у хлопця. І він приносив його з собою до моєї обителі! Та й узагалі, я не певен, чи можна заговорити такий темний талісман…

— До твоєї обителі… а коли це він був у тебе вдома? Я йому наказувала подалі триматися від твого маєтку, — Амма не на жарт розхвилювалася, а я зрозумів, що невдовзі матиму на горіхи.

— Ну то поміркуй: може, варто тримати його на коротшому повідку. Він не цяця. І я застерігав тебе, що ця дружба до добра не доведе, та й дружбою її вже не назвеш. У них не може бути майбутнього.

Амма щось бурмотіла собі під ніс. Так вона робила завжди, коли я її не слухав.

— Він слухняний хлопчина. Був таким, доки не зустрів твою небогу, тож на мене все не спихай. Ми б не вскочили у цю халепу, якби, перш за все, її сюди не привіз ти. Але я подумаю, що з цим робити. Скажу, щоб він з нею більше не бачився.

— Не верзи дурниць, це ж підлітки. Що більше ми їх роз’єднуватимемо, тим міцніше вони триматимуться разом. Після її обрання проблема зникне сама собою — звісно, якщо до цього дійде. А поки що, Амаріє, кілька місяців наглядай за хлопцем — ми й так з вогнем граємо, а тут іще він жару додає.

— Ти мені, Мельхіседеку Рейвенвуд, про жар не розповідай. Моя сім’я чимало ваших багать за сто літ загасила. І я так само тримала твої секрети, як ти — мої.

— Я не провидець, що мав би передбачити таку знахідку. Як це взагалі пояснити? Як твої друзі-духи проґавили медальйон? — саркастично мовив Рейвенвуд, обводячи коло вогником сигари.

Амма круто розвернулася й несамовито глянула йому в очі.

— Не чіпай пращурів! Ще й тут, ще й зараз. Значить, у них були на те свої причини. Значить, вони щось знали.

Відвернувшись від Мейкона, Амма провадила:

— Не слухайте його. Я принесла вам ваших улюблених креветок, каші й лимонного пирога з безе, — було видно, що тепер вона розмовляє не з Рейвенвудом. — Це ж те, що вам до смаку, — докинула вона, викладаючи їжу з судочків на тарілку. Потім поставила тарілку на землю біля могильного каменя, що його оточувало ще декілька розпорошених надгробків.

— Це наш дім, дім наших пращурів, дім моєї родини. Чув? Двоюрідної бабці Сиссі, двоюрідного прадідуся Абнера. Прапра-прапрабабусі Сулли. Це їхній дім, тож не паплюж пращурів у їхньому домі. Хочеш відповідей — поводься як слід.

— Прошу вибачення.

Вона мовчала.

— Щиро.

Амма фиркнула.

— І дивись, куди попіл летить — тут попільнички немає. От ще звичка!