Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Амма відчинила двері пікапа, і в салоні увімкнулося світло. Вдивившись у темряву, я впізнав водія — Карлтона Ітона, місцевого листоношу. І чого це раптом Амма поїхала з ним у нічне турне? Я ніколи раніше не бачив, щоб вони бодай розмовляли.

Щось мовивши Карлтону, вона зачинила двері. Пікап рушив без Амми, а я вийшов з «вольво» і попрямував за нею. Я добре знав, що Амма — людина звички, і якийсь пересічний клієнт не змусить її вештатись болотом о такій порі.

Вона зникла за кущем, йдучи по насипній доріжці, яку вочевидь викладали тут потом і кров’ю. Гравій шарудів у неї під ногами, а вона все йшла і йшла далі. Сама, у темряві. Я скрадався за нею, намагаючись ступати безшумно, адже найменший камінчик міг зрадити мою присутність. Я переконував себе, що не хочу порушити план розвідки, але насправді просто боявся, що мене викриє Амма.

Було нескладно зрозуміти, як Брід отримав свою назву. Щоб дістатися туди, слід було долати ставки, борсаючись у воді. Принаймні саме такий шлях обрала Амма. Якби не повний місяць, я б і в’язи скрутив, пробираючись крізь лабіринт чагарників і порослих мохом дубів. Темна, як ніч, вода була зовсім близько, а у повітрі витав теплий запах болота, що залишав на шкірі липкий невидимий слід.

Берег затоки був устелений дерев’яними плотами, зв’язаними з кипарисових колод. Таке собі таксі для бідних, пороми, що вишикувалися біля води в очікуванні пасажирів. У світлі місяця я бачив, як Амма вправно трималася на водному таксі, відштовхуючись від берега довгою дерев’яною жердиною і гребучи нею, як веслом.

Я вже сто років не був у неї вдома, але якби бодай раз ішов цим маршрутом, то точно зміг би його пригадати. Певно, востаннє, коли я навідувався до Амминої оселі, ми обрали інший шлях, хоча у темряві я не міг його впізнати. Добре видно було тільки те, що плоти давно прогнили і стали один трухлявіший за інший. Тому вибір був нескладний.

Легкість, з якою Амма керувала плотом, виявилася оманливою — мені це давалося набагато складніше. До того ж що кілька хвилин у воду де-не-де пірнав алігатор, і я щиро радів, що не став переправлятися убрід.

Я ще раз відштовхнувся від дна палицею, і край плоту вперся у піщаний берег. З нього вже можна було розгледіти маленький і скромний Аммин будиночок, що світився в темряві одиноким віконцем. Віконниці були пофарбовані в такий самий блакитний колір, як і в нас удома, а сам кипарисовий будиночок маскувався у заростях затоки.

Біля дому витав якийсь запах — настільки ж міцний і всепоглинаючий, як лимон з розмарином, і настільки ж неможливий бодай із двох причин. По-перше, жасмин у цій місцевості цвіте не восени, а навесні, а по-друге — його не знайдеш біля болота. Однак із цим запахом я не міг помилитися, так само як і не міг у нього повірити. Словом, як і у все, що відбувалося сьогодні вночі.

Я поспостерігав за будинком: нікого. Можливо, Амма просто вирішила з’їздити додому? Може, й батькові про це розповіла, а я тут задарма посеред ночі ризикую життям серед алігаторських щелеп?

Я вже мало не зібрався пливти назад, шкодуючи, що дорогою не розкидав хлібних крихт, аж раптом знову відчинилися двері. У світлі на ґанку я побачив Амму. Вона щось ховала у білу лаковану шкіряну сумочку, але що — я не роздивився. На Аммі була її найкраща сукня кольору лаванди (у ній вона ходила до церкви), білі рукавички і милий квітчастий капелюшок під колір вбрання.

І вона знову прямувала до болота — невже Амма зібралася переправлятись у такому вбранні? Я сам ледь виборсувався з багнюки у джинсах, і це виявилося не легше, ніж перетинати болото на плоту. Мул засмоктував ноги, і мені доводилося щоразу виривати їх, ніби з цементу. А як же Амма, у її сукні, в її віці?..

Однак вигляд у неї був дуже цілеспрямований. Вона упевнено пройшла між заростів очерету і болотної трави, зупинившись на галявинці під шатром з гілок кипариса і плакучої верби. Надворі було плюс двадцять, не холодніше, однак поза спиною у мене пробігав дрож — надто вже незвичайним здавалося це місце. Навіть після всього, що мене сьогодні встигло спіткати. Від країв води підіймався туман, вислизаючи, як пара з-під покришки киплячої каструлі. Я підійшов ближче до галявини: Аммина сумка виблискувала білою лакованою шкірою у світлі місячного сяйва. Амма намагалася щось із неї дістати.

Кістки… Невже це схоже на курячі кістки?

Амма щось промовила над ними і швиденько запхала у мішечок, надто схожий на «темницю» для сумнозвісного амулета. Потім вона знову понишпорила в сумці, дістала паперовий рушничок, який зазвичай вішають у вбиральні, і почала відтирати ним від сукні бруд. Я бачив, що десь удалині, наче світляки, мерехтять розмиті білі вогники. Звідти ж лунали розмірені ритми жагучих мелодій і чувся сміх. Певно, десь неподалік на болоті була вечірка.