Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Я запитаю пращурів. Якщо вони мають щось сказати — скажуть обов’язково. Не забувай, Мельхіседеку, ми маємо боротися і з мертвими, і з живими, а це непросте завдання.

Вона знов понишпорила у сумочці й дістала засмальцьовану мотузку з низкою крихітних намистин.

— Це могильні кістки. Візьми їх, так хочуть пращури. Вони захищають дух від духа і мертвого від мертвого. Нам, смертним, ці кістки не потрібні, тож віддай їх небозі. Гірше їй від того не стане, а раптом і зло відвадить.

Мейкон обережно узяв мотузку кінчиками пальців і поклав у хусточку, як гидкого черв’яка.

— Буду тобі винен.

— Будь ласка, — кахикнула Амма.

— Скажи їм, що я дуже перепрошую. Дуже, — Мейкон глянув на місяць, ніби звіряючи за ним час, а потім обернувся і зник. Розтанув у болотному тумані.

Ліжка я дістався, коли вже світало. Як сказала б Амма, почувався смертельно втомленим. А зараз я вже чекав Лінка на розі, і хоча день обіцяв бути сонячним, мене огортали мої власні тіні. А ще я потерпав від голоду. На кухню я зайти не наважився, адже єдина зустріч з Аммою тет-а-тет розповіла б їй усе — про пригоди вчорашньої ночі, про моє сум’яття… а я не міг ризикувати.

І як же мені чинити далі? Амма, якій я довіряв не менше, а то й більше, ніж рідним батькам, приховувала від мене правду. Вона знала Мейкона, удвох вони намагалися нас із Ліною розлучити, і все це крутилося навколо медальйона, дня народження Ліни і пов’язаної з цим небезпеки.

Самотужки я не міг скласти докупи усі шматочки цього пазлу — мені потрібна була Ліна. Я думав про неї повсякчас, тож коли з-за рогу замість тарабайки виїхав катафалк — навіть не здивувався.

— Значить, ти чула, — сказав я, вмощуючись на переднє сидіння й кладучи на підлогу рюкзак.

— Чула що? — усміхнулася Ліна, ніяково простягаючи мені коробку. — Що ти любиш пончики? Я від самого дому чула, як у тебе бурчало в животі.

Ми сором’язливо дивилися одне одному у вічі. Ліна збентежено відвела погляд і узялася за край м’якого червоного гаптованого светра, схожого на одяг, який мої двоюрідні бабці тримали на горищі. Знаючи Ліну, я здогадувався, що вона купила його не у самервільському супермаркеті.

Але хвилиночку! Відколи це вона почала носити червоне?

Здавалося, хмари над Ліною розсіялися. Вона не чула моїх думок, нічого не знала про Амму та Мейкона. Вона лишень хотіла зі мною зустрітися. Напевно, мої учорашні слова таки посіяли свої зерна. Або ж вона просто вирішила дати нам шанс. Я усміхнувся, розгортаючи паперовий пакунок.

— Сподіваюся, ти точно зголоднів, бо мені довелося боротися за ці пончики з вашим товстуном-поліцейським.

Катафалк від’їхав з узбіччя на дорогу.

— То ти просто вирішила заїхати по мене і підкинути до школи?

Нічого собі! Щось новеньке.

— Ні, — вона опустила вікно, і ранковий прохолодний вітер розвіяв її чорні кучері. Сьогодні це був звичайний вітер.

— Ти щось надумала?

— Певна річ, — просяяла вона. — Провести день у школі Джексона! Що може бути краще?

Вона усміхалася і світилася щастям. А коли повертала кермо, я побачив її долоню, на якій не було ні чорнил, ні чисел, ні днів народження. Сьогодні вона ні про що не хвилювалася.

120. Я пам’ятав зворотний відлік, ніби він написаний невидимим чорнилом на моїй власній руці. Сто двадцять днів до того, як станеться те, про що так хвилювалися Мейкон з Аммою.

Дев’яте шосе. Ми виїхали на трасу, і я дивився у вікно, мріючи, аби Ліна ще бодай на день залишилася такою, як сьогодні. Потім я заплющив очі й почав згадувати баскетбольні прийоми. Перехват. Захист. Передача. Стінка-пресинг.

Коли ми доїхали до Самервіля, я усе зрозумів. Або ми йдемо на три останні ряди в «Синеплексі», або…

Здійнявши куряву, катафалк зупинився за водонапірною баштою на краю поля.

— Ми паркуємося? За водонапірною баштою? Зараз?

Лінк би ніколи мені не повірив.

Ліна заглушила мотор. Запала тиша. У її вікно вривалися потоки свіжого повітря.

«Хіба сюди приїздять не заради цього?»

«Так, тобто ні, тобто не такі, як ми. І не посеред навчального дня».

«А ми не можемо хоч раз побути такими, як вони? Ми завжди маємо бути собою?»

«Мені подобається бути собою».

Ліна відстібнула пасок безпеки, я відстібнув свій — і перетягнув її до себе на коліна. Вона тулилася до мене, була щаслива і заряджала своїм теплом.

«Так от воно як — паркуватися».

Вона засміялася і простягла руку, щоб прибрати з моїх очей волосся.