Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Запізно.

Я ясно чув кожне її слово, але розумів лише одне.

Ближче вже й не може бути.

Поки ці слова промовляла вродлива дівчина, вони мали сенс. Тепер, коли я лежав удома у власному ліжку, мені дедалі важче було уявити, як скласти цю історію докупи. А розповісти Лінку — й поготів. От як мені почати: розумієш, друже, мені подобається дівчина, але я не знаю її справжнього імені, а ще вона чаклунка — перепрошую, чародійка, до того ж із цілої родини чародіїв, — а за п’ять місяців вона точно дізнається, добра вона чи зла. А ще вона здатна викликати урагани, не виходячи з кімнати, і подумки розбивати скло. А я бачу видіння з минулого, торкаючись дурнуватого медальйона, який, за порадою Амми та Мейкона Рейвенвуда (до речі, зовсім не відлюдька), мав би давно закопати. А ще цей медальйон з’явився на шиї жінки на портреті в маєтку Рейвенвудів (до речі, це зовсім не будинок з привидами, а ретельно відреставрована оселя), у якому щоразу, як я приходив, змінювався інтер’єр. А приходив я туди, щоб побачити дівчину, яка не перестає мене дивувати, запалювати і доводити до дрожу єдиним доторком.

І я поцілував її. І вона поцілувала мене у відповідь.

Я сам не міг у все це повірити, а тому просто перевернувся на другий бік.

Вітер.

Мене шмагав вітер.

Я тримався за дерево, а ураган хлистав мене і оглушав пронизливим свистом. Вітри крутили лиховерть, змагаючись між собою і щомиті дужчаючи. Крізь подерте небо сипався град, тонни граду, і здавалося, що цьому не буде кінця-краю. Я мав тікати.

Але тікати не було куди.

— Відпусти мене, Ітане! Рятуйся!

Я не бачив її, але відчував навіть крізь сильний вітер. Я міцно тримав її долоню — тримав би, навіть якби їй було боляче, і не подумав би відпустити. Вітер змінив напрямок і почав відривати мене від землі. Я ще запекліше хапався за дерево, стискав її руку, але стихія пересилювала нас.

Відриваючи мене від дерева і від неї. Я відчув, як її зап’ясток вислизає з моєї руки.

Я більше не міг триматися.

Прокинувся я від кашлю. Тіло досі шмагала негода, я відчував її шкірою. Ну от, мало мені було заледве не опинитися на тому світі прямісінько з маєтку Рейвенвуда, так знову ці сни! Забагато як на одну добу, навіть для мене. На диво, двері до моєї спальні були широко розчинені, хоча я добре пам’ятав, що зачинив їх перед сном. Бракувало ще, щоб Амма обкладала мене уві сні своїми ляльками. Але ж я точно знав, що зачиняв двері. Сто відсотків.

Я подивився на стелю — і сон зняло, як рукою. Зітхнувши, я перевернувся на бік і перекотився на край ліжка. Потім намацав на підлозі старий ліхтар, увімкнув його і витягнув закладку з «Лавини». [11] «Лавина» — роман Ніла Стівенсона. Унизу, десь із кухні, почулися тихі віддалені кроки. Невже це батько? Невже він нарешті відірвався від нічної писанини, і ми бодай сьогодні зможемо поговорити?.. Невже…

Спустившись сходами вниз, я зрозумів, що це не він. З-під зачинених дверей батькового кабінету пробивалося світло, отже, хатою могла вештатися тільки Амма. Зазирнувши у шпарку під дверима кухні, я побачив, як вона швиденько — наскільки це було для неї можливо — чимчикує до своєї кімнати. Десь у кінці коридору зачинилися двері, а це означало, що в нас були гості. Хтось щойно зайшов чи вийшов, і зізнаюся, що — у світлі останніх подій — я хотів би це знати напевне.

Обійшовши будинок, я вийшов на ґанок; біля узбіччя вхолосту пофиркував старий напіврозвалений «студебекер» пікап, якому було з півсотні років. Амма визирала з вікна оселі, про щось розмовляючи з водієм. Потім передала йому свою сумку і сама перебралася в машину. І куди це вона зібралася проти ночі з якимсь незнайомцем у пошарпаному авто?

Цей випадок нагадав мені про фатальну мамину поїздку, а тут ще й з’явився невідомий тарантас, незнайомий водій… Я мав дізнатися, куди прямує Амма, але слідувати за ними без машини було складно. Що ж, вибору немає: залишається тільки «вольво» — саме той автомобіль, яким мама керувала в ніч аварії. Завжди, коли я бачив цю машину, у мене виникали однакові асоціації.

Я сів за кермо. В салоні пахло старими паперами і склоочисником. Цей запах жив тут вічно.

Я й уявити не міг, як складно буде їхати без фар, але навіть у цій суцільній темряві зміг розгледіти, що пікап прямує до Броду. Скоріше за все, Амма їхала додому. Пікап звернув з Дев’ятого шосе і рушив на околиці. Коли він зрештою виринув з пітьми, я приглушив мотор і з’їхав на узбіччя.