Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Він усе зрозумів неправильно, як і решта. Так, ми сиділи в останньому ряду, але між нами нічого не було. Мені й досі пахло кров’ю, а у вухах дзвеніли рушниці.

У нас на очах убили людину.

Чутка про наш похід у кіно облетіла всіх. Шила в мішку не сховаєш, і от уже пішли розмови, що племінниця старого Рейвенвуда зустрічається з Ітаном Бейтом. І якби я не був тим самим Ітаном Бейтом, у якого минулого року померла мама, скоріш за все, чутки поширювалися б швидше, і слів ніхто б не добирав. Навіть товариші по команді мали що сказати — чекали просто слушної нагоди для розмови.

Я став рідше ходити до їдальні, принаймні тоді, коли там збиралася команда. Уявляєте, що це означає для хлопця, який обідав би й тричі на день? Але довго на одному бутерброді не протягнеш і наодинці стадіоном не потиняєшся, а більше ховатися не було де.

Та й не було як. У школі Джексона, як у мініатюрній копії Гатліна, не було куди тікати. Звісно, моя відсутність впала хлопцям у вічі, бо потрібно ж було з’являтися на перекличку, а якщо на заваді ставала дівчина, тим більше дівчина з чорного списку Емілі й Саванни, усе тільки ускладнювалося.

Якщо твоя знайома має стосунок до Рейвенвудів (а для них Ліна асоціювалася лише з цим), справи можуть зайти в глухий кут.

Я мав проявити характер. Не міг же я постійно уникати їдальні. І байдуже, що ми з Ліною не зустрічалися по-справжньому, — варто було двом людям пообідати разом, й у школі Джексона про них обов’язково подумають найгірше.

Тобто, на погляд джексонівців, найвірогідніше. Хай би навіть ці двоє просто виїхали кудись на пікнік. Коли ми з Ліною вперше зайшли до їдальні разом, вона мало не розвернулася і не втекла геть. Я мав ловити її за пасок сумки.

«Не дурій. Це просто обід».

— Я дещо забула у роздягальні, — намагалася вирватися Ліна, але я не випускав її паска.

«Друзі обідають разом».

«Ні. Тобто ми — ні. Тобто не тут».

Я узяв дві помаранчеві пластмасові таці.

— Будеш? — запитав я, підсовуючи тацю до неї та опускаючи туди хрумкий трикутник піци.

«Бачиш, ми вже обідаємо. Боягузка».

«Думаєш, я ніколи не пробувала?»

«Наодинці, сама. Я гадав, ти хотіла, щоб у цій школі було не так, як у попередній».

Ліна недовірливо подивилася навкруг. Потім глибоко вдихнула і поклала на мою тацю тарілку з морквою та селерою.

«їстимеш це — і я сяду де завгодно».

Глянувши на моркву, я перевів погляд на їдальню: за нашим столиком уже вмостилися хлопці.

«Де завгодно?»

Якби це було кіно, то ми обов’язково підсіли б до них, дали б їм урок мудрості, що, мовляв, не варто судити людей з зовнішності чи агресивно сприймати відмінність. А Ліна переконалась би, що не всі круті хлопці беруть тільки силою м’язів. На екрані це чомусь завжди спрацьовує, але ми були в реальному житті. Гатлін пропонував не так багато варіантів розвитку подій. Я зустрівся очима з Лінком, і він несхвально похитав головою. Ліна йшла позаду мене й ось-ось могла повернути в інший бік. Я вже розумів, як це може закінчитися, і, скажімо чесно, уроків мудрості сьогодні давати не збирався. Я саме обходив столик, коли помітив погляд Ерла.

Цей погляд сказав усе. Якщо я сідаю разом з нею — на дружбі зі мною ставлять крапку.

Певно, Ліна теж помітила його погляд, тому що коли я обернувся, вона зникла.

Того дня після тренувань Ерла послали до мене на переговори. В цьому й прикол, бо майстром слова він не вважався. Ерл сів на лавці перед моєю шафкою, і б’юся об заклад, усе було сплановано, бо він прийшов сам, а Ерла Петті без компанії майже ніхто ніколи не бачив. Він не став зволікати.

— Не роби цього, Вейте.

— А я нічого не роблю, — сказав я, не відриваючи погляду від шафки.

— Ти ж нормальний чувак. Що сталося?

— А що сталося? Може, я нормальний — такий? — відрізав я, одягаючи футболку з трансформерами.

— Хлопці не на твоєму боці. Це дорога в один кінець.

Якби Ліна не втекла з їдальні, Ерл знав би, що мені байдуже. Що я вже давно не переймаюся їхніми судженнями. Я грюкнув дверцятами, але Ерл уже пішов — я не встиг йому сказати, що думаю про нього і про його погрози.

Певно, це мені останнє попередження, але я не звинувачував Ерла. Так, хлопці обрали один шлях, а я — інший. І що з того?

Проте Лінк не покинув мене. На тренуванні мені навіть пасували м’яч. Я був на висоті і грав краще, ніж зазвичай, хай би хто що казав або — а це я помічав частіше — про що мовчав у роздягальні. Коли я був у команді, то намагався не видати того, що мій світ перевернувся, що навіть небо стало для мене іншого кольору, що я вже не переймаюся, чи прорвемося ми у фінал штату. Хай би де і хай би з ким я був, Ліна завжди була поруч.