Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Звісно, я не казав про це ні на тренуваннях, ні сьогодні, опісля них, коли ми з Лінком вирішили «підзаправитися» у крадничці дорогою додому. Біля краднички вже зібралися хлопці, і при них я намагався поводитися як усі, принаймні заради Лінка. Я саме жував присипані пудрою пончики — і мало не вдавився ними, коли переступав поріг.

Двері автоматично відчинилися. Надворі була вона. Друга найвродливіша дівчина, що я бачив у житті.

Певно, вона була трохи старшою за нас, бо, хоча її обличчя здалося мені знайомим, у школі Джексона я її ніколи не зустрічав, це точно. Вона з тих дівчат, що одразу впадають в око. Незнайомка слухала якусь не відому мені музику, відкинувшись за кермом свого чорно-білого кабріолета, недбало припаркованого упоперек двох паркомісць. Чи то вона не бачила розподільних ліній, чи то їй було просто начхати. Дівчина смоктала льодяник, тримаючи його як цигарку, і вишневий барвник ще дужче підфарбував її червоні пухкі губи.

Кинувши на нас оком, вона підкрутила музику. У ту ж мить її ноги перелетіли через дверцята — й ось уже вона стоїть перед нами, не виймаючи з рота льодяник.

— Френк Заппа. «Тоне відьма». Ось про що пісенька, хлопці, — вона повільно підходила ближче, ніби даючи нам можливість її роздивитися, а ми, зізнаюся, це й робили.

У неї було довге біляве волосся з широким рожевим пасмом з одного боку і скубаний чубчик. Її очі ховалися за величезними сонячними окулярами, а ноги заледве затуляла коротка чорна гофрована спідниця, наче дівчина — з команди підтримки готів. Короткий білий топ був настільки тонкий, що крізь нього просвічувався чорний бюстгальтер і більшість того, що він і не намагався заховати. І це ще було не все. Додайте чорні байкерські черевики і пірсинг у пупку в колі чорного татуювання в стилі «етно». Звідти, де я був, я не міг його розгледіти, та й витріщатися на неї не мав би.

— Ітан? Ітан Бейт?

Я зупинився як укопаний, і в мене втелющилася половина баскетбольної команди.

— Не може бути! — Шон так само здивувався моєму імені, як і я. Зазвичай западали на нього.

— А вона класна, — Лінк з розтуленим ротом пожирав її очима. — СПК.

Тобто супер-пупер-класна, — найвища оцінка, яку Лінк міг дати дівчині. Це означало, що вона крутіша навіть за Саванну Сноу.

— Щось мені неспокійно.

— З кльовими дівчатами завжди так. У цьому й сіль!

Незнайомка підійшла простісінько до мене, ні на хвилину не відриваючись від цукерки.

— Гей, щасливчики, хто з вас Ітан Вейт?

Лінк виштурхнув мене вперед.

— Ітане! — вона обхопила мене за шию руками, але вони виявилися такими холодними, ніби вона щойно дістала їх з льоду. З несподіванки я здригнувся і позадкував.

— Я тебе знаю?

— А от і ні. Я Ридлі, двоюрідна сестра Ліни. От якби ти спочатку познайомився зі мною…

При слові «Ліна» хлопці кинули на мене кілька косих поглядів і розбрелися по своїх автівках. У запальній розмові з Ерлом ми дійшли згоди щодо моїх стосунків з Ліною. Це був єдино можливий вибір. Я нічого про це не розповідаю, а вони нічого не розпитують. Ні питань — ні зізнань. Якимсь чином ми на це все-таки погодилися, хоча, звісно, така домовленість не могла тривати вічно. Особливо тепер, коли в місті почали з’являтися дивні Лінині родичі.

— Двоюрідна сестра?

Хіба Ліна розповідала про Ридлі?

— Ми приїздимо на свята. Ну, тітка Дел, до-пекла-доведе?

Згадав. За вечерею Мейкон щось розповідав про них. Я усміхнувся полегшено, але не зовсім, бо у животі й досі було важко.

— А, точно, вибач, я забув. Двоюрідні, я знаю.

— Сонечко, двоюрідна! Решта — то діти, яких моя мама примудрилася народити після мене, — Ридлі стрибнула в кабріолет, причому в буквальному значенні цього слова, бо вона перелетіла через дверцята й умить опинилася за кермом. Мабуть, вона недаремно нагадала мені дівчину з команди підтримки. Що-що, а ноги в неї були спортивні.

Я бачив Лінка біля тарабайки, бачив, як він за мною стежить.

Ридлі поплескала по сидінню:

— Стрибай, Донжуанчику, а то не встигнемо.

— Я не… тобто ми нічого…

— Який же ти милий! А тепер сідай. Ти ж не хочеш, щоб ми запізнилися?

— Куди?

— На родинну вечерю, на це велике свято, на Збори. А навіщо, ти думаєш, вони відіслали мене по тебе у цей Гат-блін?

— Не знаю, Ліна мене на свято не запрошувала.

— Гаразд, скажу так: тітка Дел не може не дізнатися, що то за хлопець, якого Ліна уперше в житті привела додому. Тож тебе викликають, а оскільки Ліна заклопотана вечерею, а Мейкон досі типу «спить», короткий сірник витягла я.