Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Ліна мене не приводила. Я їй домашку увечері завіз, і все.

Ридлі відчинила мені дверцята:

— Сідай уже, Сірниченьку.

— Якби Ліна хотіла, щоб я приїхав, вона б мені зателефонувала, — не здавався я, чомусь розуміючи, що сяду в машину, незважаючи на жодні свої слова. Але я вагався.

— Ти такий завжди? Чи зі мною заграєш? Бо як хочеш того, чого хочеш, то кажи — припаркуємося біля болота і все вирішимо.

Я сів у авто.

— Гаразд, поїхали.

Ридлі нахилилася і холоднющою рукою прибрала волосся з моїх очей.

— У тебе гарні очі, Донжуанчику. Не варто їх ховати.

Коли ми під’їхали до Рейвенвуду, я саме намагався збагнути, що відбувається. Ридлі слухала музику, якої я не чув, а я, ледь розтуливши рота, чомусь почав розповідати їй усе, чого не розповідав нікому, крім Ліни. Не знаю, як це сталося, але я нібито втратив над собою контроль.

Я розповів їй про маму, про те, як вона загинула, хоча раніше майже ні з ким не розмовляв на цю тему. Потім я розповів, як Амма ворожить на картах і якою близькою вона для мене стала після маминої загибелі. Фактично найріднішою, хіба що я не розділяв її захоплення амулетами й ляльками вуду і не розумів, чому вона так любить посперечатись. Я розповів про Лінка і його матір, про те, як вона останнім часом змінилася і стала усіх переконувати, що Ліна така ж божевільна, як і її дядько, і небезпечна для учнів школи Джексона.

Я розповів їй про батька і про його усамітнення в кабінеті, де він живе разом із книжками і таємничою картиною, яку мені ніколи не показували. Про те, як я хотів його захистити від чогось, що давно й безповоротно його змінило.

Я розповів їй про Ліну і про нашу зустріч під дощем, про відчуття, що ми начебто знали одне одного все життя, і про притичину з вікном.

Складалося таке враження, що вона висмоктувала з мене цю інформацію так само, як смоктала свій солодкий червоний льодяник, не відриваючи очей від дороги. Я ледь втримався, щоб не розповісти їй про медальйон і сни. Чи то через її родинний зв’язок із Ліною я так розговорився, чи через щось інше — я не знаю.

Щойно я почав про це міркувати, як ми під’їхали до маєтку і вона вимкнула радіо. Сонце вже закотилося за обрій, льодяник зник, а я нарешті стулив пельку. І куди тільки подівся час?

Ридлі нахилилася до мене так близько, що я побачив своє віддзеркалення в її окулярах. Я вдихнув її аромат: вона пахла солодкою вологою, зовсім не так, як Ліна, але водночас і схоже на неї.

— Сірничку, тобі немає чого хвилюватися.

— Правда? Чому?

— Бо ти кльовий, — на її обличчі з’явилася посмішка, а в очах — спалах. Крізь окуляри я побачив золотавий блиск, наче сплеск від хвоста золотої рибки. У її очах була темна гіпнотична глибина, я помітив її навіть крізь скельця. Можливо, саме тому вона носила затемнене скло. Потім спалахи зникли, і вона скуйовдила мені волосся.

— Шкода лише, що після зустрічі з нашою сімейкою Ліна, мабуть, більше тебе не побачить. Ми ще ті диваки, — Ридлі вийшла з машини, і я пішов слідом.

— Дивніші за тебе?

— Набагато.

«Клас».

Щойно ми ступили на сходи перед будинком, як Ридлі знову взяла мене за руку холодною долонею:

— І ще, Донжуанчику, як Ліна тебе відшиє, а це трапиться місяців через п'ять, набери мій номер. Ти знатимеш, як мене знайти.

Зненацька вона взяла мене під руку й на диво офіційно і запитала:

— Дозволиш?

— Звісно, — змахнув я другою рукою. — Після вас.

Сходи рипіли під нашими кроками. Підводячи Ридлі до порогу, я досі сумнівався, чи витримають вони нас обох.

Я постукав, але відповіддю нам була тиша. Тож я потягнувся угору, намацав місяць — і двері повільно відчинилися.

Ридлі мала невпевнений вигляд, і коли ми переступили поріг, я відчув, що будинок нібито заспокоївся, нібито всередині все стало іншим. Важко пояснити.

— Привіт, мамо.

Повна жіночка, що метушилася біля коминка з гарбузами і жовтим листям, обернулася і застигла, випустивши з рук маленький білий гарбуз. Він упав і розлетівся на дрібні шматочки, а вона зіперлася на коминок, щоб себе опанувати. Вигляд вона мала дивакуватий — принаймні її сукні точно було років сто.

— Джуліє! Тобто Ридлі. Що ти тут робиш? Певно, я переплутала. Я думала… я гадала…

Я збагнув: щось не так. Ця зустріч не була схожа на звичайне вітання матері й доньки.

— Джулс? Це ти? — у холі з’явилася менша копія Ридлі, молодша за неї років на сім. Разом із нею у блискучій блакитній накидці причалапав Мовчун Редлі — розцяцькований домашній вовк тут ні в кого не викликав подиву. Здавалося, що дівчинка випромінює світло: ясним було її волосся, променистими — очі. Вони сяяли, як небесна блакить погожої сонячної днини.