Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Але досі не знав, як це.

Цілісіньку п’ятницю у мене був чудовий настрій, а це означало, що я гірше за всіх відповідав на уроках і краще за всіх грав у баскетбол. Мені просто необхідно було спрямувати кудись усю свою енергію. Навіть тренер помітив мої старання і покликав мене після тренувань:

— Продовжуй у тому ж дусі, Вейте, і наступного року зможеш добре просунутися.

Після школи Лінк підкинув мене до Самервіля, і я збагнув, що не врахував одного моменту: хлопці теж збиралися піти в кіно, а у «Синеплексі» була тільки одна зала. Але я вирішив на це забити, та й відступати було запізно.

Коли ми під’їхали до кінотеатру на Лінковій тарабайці, поряд із мерехтливими вогнями «Синеплексу» я побачив Ліну. Вона стояла у затінку, вбрана у фіолетову футболку й чорний сарафан, що підкреслював її фігуру та жіночність. На ногах у неї чорніли грубі черевики, що змушували про цю жіночність забути.

У холі, окремо від завсідників із самервільського коледжу, гуртувалися дівчата з групи підтримки на чолі з хлопцями з баскетбольної команди. Мій піднесений настрій почав випаровуватися.

— Привіт.

— Ти спізнився, і я вже купила квитки.

У темряві я не міг розгледіти Ліниних очей і пішов за нею всередину кінотеатру. Шоу розпочалося.

— Вейте! Сюди ходи! — пролунав голос Еморі, заглушивши на мить галас натовпу і музику вісімдесятих.

— Вейте, ти що, не сам? — приєднався до нього Біллі, й лише Ерл не сказав ні слова, та й то лише тому, що взагалі балакав мало.

Ліна не звертала на них уваги. Вона поправила коси і рушила далі попереду мене, ніби взагалі була не зі мною.

— А ти що, очам не віриш? — викрикнув я у відповідь, знаючи, що вже в понеділок мені це не минеться. І наздогнав Ліну. — Пробач.

Вона обернулася до мене.

— Ну що, трейлери дивитимемося?

«Я чекала на тебе».

Я усміхнувся.

— І трейлери, і титри, і танці хлопця в костюмі попкорну.

Вона кинула погляд повз мене — на моїх друзів, принаймні на тих, хто фактично такими вважався.

«Забудь».

— Попкорн любиш з маслом чи без? — спитала вона.

Вона хвилювалася. Я запізнився, і вона опинилася сам-на-сам з усією шкільною «елітою». Треба було виправляти ситуацію.

— З маслом, — зізнався я, знаючи, що це буде неправильний вибір. Ліна зморщила ніс. — Але замість масла можна солоний, — виправивсь я. Ліна подивилася на щось удалині, а потім знов на мене. До нас наближався сміх Емілі, але я не звертав на неї уваги.

«Ліно, скажи тільки слово, і ми підемо геть».

— Краще без масла, без солі, зате з карамельними кульками. Тобі сподобається, — мовила вона, трохи розслабившись.

«Мені вже подобається».

Джексонівці пройшли повз нас. Емілі вдала, що взагалі мене не помітила, а Саванна обійшла Ліну так, ніби остання розносить небезпечний вірус. Уявляю, що вони вдома патякатимуть своїм матусям.

Я узяв Ліну за руку. Мене знов пройняло струмом, але цього разу не так раптово, як тоді, коли ми зустрілися під дощем. Це була дивна суміш відчуттів, нібито мене накрило припливом на пляжі, чи омило дощем крізь увімкнену електричну ковдру. Все це трапилося водночас, і я пропустив крізь себе хвилю струму, не кваплячи час. Саванна це помітила і штурхнула Емілі ліктем.

«Не варто тобі так робити».

Я стис Лінину долоню. «Не робити як?»

— Народ, хлопців не бачили? — поплескав мене по плечу Лінк, проходячи повз із величезною порцією попкорну і такою ж склянкою блакитного напою.

У «Синеплексі» показували якийсь трилер-детектив; він би точно припав до смаку Аммі, з її-то любов’ю до усіляких загадок і таємничих смертей. Лінк пробрався до хлопців у передніх рядах, дорогою зайнявши десяток крісел для студенток коледжу. Справа не в тім, що він не хотів сидіти біля Ліни. Просто він правильно зрозумів, що ми воліли побути вдвох. Принаймні цього точно волів я.

— Де сядемо? Внизу чи посередині? — запитав я в очікуванні її вибору.

Вона повела мене в останній ряд:

— Ось тут позаду.

До «Синеплексу» приходили здебільшого для того, щоб когось підчепити. Нових фільмів тут усе одно не показували — все вже було на DVD. Але якщо хтось сідав у одному з трьох останніх рядів, то інших причин і не передбачалося. Бо де ж іще було шукати романтики, як не в кінотеатрі, за водонапірною баштою чи влітку біля озера? Були ще туалети, підвали — і все. Я знав, що ми тут для іншого, але якби я й мав щодо Ліни певні наміри, то не повів би цілуватися в останньому ряду «Синеплексу». Таке примітивне залицяння не для неї.