Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Ні, дурня. Але ніхто про це не говорить, бо немає кому вже про це говорити. Хіба що Аммі, яка ховає у мене в кімнаті амулети і сварить мене за те, що я приношу додому старі прикраси.

Ліна майже-майже усміхнулася.

— То, може, й у тебе не всі вдома?

— Ну, в нас обох. У тебе зникають кімнати — у мене люди. У тебе — дядько відлюдько і дивак, у мене — тато. Тож не знаю, чи велика між нами відмінність.

— Це сприйняти як комплімент? — полегшено усміхнулася Ліна.

— Атож.

Я дивився на неї у місячному сяйві, а вона усміхалася. Цього разу по-справжньому. У ній було щось особливе, і раптом я уявив, як нахиляюся трішки і цілую її… Водномить я відсахнувся і пересів на сходинку вище.

— З тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд. Просто втомився.

Хоча насправді втоми як не було.

Ми просиділи на ґанку сам не знаю скільки. Отак сиділи і розмовляли. Я ліг на сходинку вище, вона — на сходинку нижче. Ми дивилися на темне нічне небо, і на темне ранкове, аж доки не прокинулися птахи.

Коли Ліна поїхала, сходило сонце. За катафалком біг підтюпцем Мовчун Редлі, але у тому темпі, в якому він це робив, бігти йому до вечора. І чого він узагалі тиняється за нею?

От нерозумний пес!

Моя пальці завмерли на ручці вхідних дверей. Я не міг їх відчинити. Усе змінилося, перевернулося з ніг на голову, і навіть звична домашня атмосфера не змусить мене про це забути. Голова стала схожою на Аммину сковорідку з омлетом — такий у ній був безлад, і так я почувався весь останній час.

Х-а-р-а-п-у-д. Ось як Амма б мене назвала. Сім літер по горизонталі, синонім до слова «боягуз». Я запевнив Ліну, що немає нічого особливого в тому, що вони хто — відьмаки? Чародії? А не прості собі рибалки, як ми колись із батьком.

Що це все дрібниці.

Та насправді брехун я. Кажу вам, навіть той дурнуватий пес це відчув.

Знаєте такий вираз — «грім з ясного неба»? Дуже влучно. Коли Ліна з’явилася у нас на ґанку у фіолетовій піжамі, мене мов грім з ясного неба вразив.

Я здогадувався, що так станеться. Лишень не міг уявити, як воно.

Відтоді мені хотілося бути або з нею, або на самоті. Так я міг бодай спробувати розкласти все по поличках. Але як же було назвати наші стосунки? Я не міг сказати, що вона моя дівчина, адже ми навіть не зустрічалися. Ще минулого тижня вона б і другом мене не назвала. Хтозна, що вона відчуває до мене, а Саванну в цьому випадку на розвідку не пошлеш. Хай який зв’язок між нами склався, я не хотів ним ризикувати. То чому ж я думав про неї щохвилини? Чому я ставав щасливішим від самого її погляду? Відповідь була зовсім близько, але як я міг знати напевне?

Хлопці про такі речі не розмовляють. Просто лежать мовчки, вражені громом.

— То що ти пишеш?

Вона згорнула зошит на спіральці, який, здавалося, завжди носила з собою. У середу в нас не було тренувань, тож ми з Ліною сиділи в саду маєтку Ґрінбраєр. Це місце я вже почав вважати «нашим», хоч і не зізнавався в цьому навіть їй. Тут ми знайшли медальйон, тут можна було уникнути перешіптувань і сторонніх очей. Ми начебто зібралися разом робити уроки, але Ліна писала щось у своєму зошиті, а я вже вдев’яте перечитував один і той самий абзац про внутрішню будову атомів. Ми сиділи пліч-о-пліч, але дивилися в різні боки. Я грівся на вечірньому сонці, а Ліна заховалася у тіні порослого мохом дуба.

— Нічого особливо. Просто пишу.

— Добре, можеш мені не казати, — майже не засмутився я.

— Ну… нічого серйозного.

— То скажи.

Ще якусь хвилину вона мовчала, вишкрябуючи щось чорною ручкою на гумовій окантовці кеда.

— Інколи я пишу вірші. Ще змалечку. Це дивно, я знаю.

— Я не думаю, що це дивно. Моя мама писала, тато пише… — (Я відчув, що вона усміхається, навіть не глянувши на неї). — Ну, так, це невдалий приклад, бо мій батько дивак, але ж не через писання.

Я сподівався, що вона простягне мені свої нотатки й дасть щось почитати. Аж ні.

— То можна я щось прочитаю?

— Навряд чи.

Вона знову розгорнула зошит і заходилася писати. Я ж потупився у підручник хімії, прокручуючи у голові фразу, яку й без того відрепетирував сотню разів. Ми були сам-на-сам, сідало сонце, вона писала вірші… якщо й казати про це — то зараз.

— То ти не проти десь погуляти абощо? — запитав я, намагаючись говорити абсолютно спокійно.

— А зараз ми не гуляємо?

Я почав гризти кінчик старої пластикової ложки, яку знайшов у рюкзаку.

— Гуляємо. Тобто… ти не хотіла б кудись сходити?