Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Я не міг більше мовчати. Просто не міг. Він говорив про мене так, наче мене тут немає!

— Мене це теж стосується, сер. На зворотному боці медальйона були ініціали ІКВ. ІКВ — це Ітан Картер Вейт, мій двоюрідний пра-пра-прапрадідусь. А другі ініціали — ЖКД, і ми більш ніж упевнені, що Д у них означає Дюкейн.

«Ітане, годі».

Але я не зупинявся:

— Немає сенсу щось від нас приховувати, бо хай що станеться, це стосуватиметься нас обох. І подобається вам це чи ні, але це щось відбувається вже зараз…

Кімнатою пролетіла ваза з гарденіями і розбилася, вдарившись об стіну. Ось це вже був той Мейкон Рейвенвуд, про якого ми всі змалечку розповідали страшилки.

— Юначе, ти навіть не уявляєш, про що зараз говориш, — сказав він, зазираючи мені у вічі. Від їхньої темної глибини у мене на тімені заворушилося волосся. Здавалося, ситуація виходить з-під контролю, я надто далеко зайшов. Мовчун Редлі підвівся і почав нишком походжати за господарем, як мисливський пес. Його очі були, як завжди, навдивовижу круглі й чимось мені знайомі.

«Більше ні слова».

Мейкон примружив очі. Де й подівся його зірковий шик! На зміну йому прийшло щось темне і зловісне. Понад усе кортіло втекти, але мої ноги ніби вросли в землю. Я закляк.

Я помилявся щодо маєтку Рейвенвуд і самого Рейвенвуда. Я боявся їх обох.

Коли Мейкон нарешті заговорив, то здавалося, він промовляє сам до себе.

— П’ять місяців. Чи знаєш ти, через що мені доведеться пройти і на що я здатен, аби тільки з нею нічого не сталося за ці п’ять місяців? Чого це мені коштуватиме? Як це мене виснажить, а може, навіть знищить?

Ліна мовчки підсунулася до нього і поклала руку йому на плече. Вмить гнів з його очей зник, і Мейкон став таким, як зазвичай.

— Схоже на те, що Амма — мудра жінка. Я дослухаюся її поради і поверну цю річ туди, де ви її знайшли. І будь ласка, більше її сюди не принось, — підвівшись, Мейкон жбурнув серветку на стіл. — Наш візит до бібліотеки зачекає, правда ж? Ліно, потурбуйся, щоб твій друг знайшов дорогу додому. Беззаперечно, сьогодні був надзвичайний вечір. Блискучий, я б сказав. Обов’язково приходьте до нас знову, містере Вейт.

У кімнаті стало темно, і він зник.

Як же я хотів вибратися з цього місця! Була б моя воля — я б тієї ж таки миті вибіг з цього чудернацького будинку і втік подалі від Ліниного дивака-дядька. Що це взагалі за спектакль? Ліна зразу ж провела мене до дверей, ніби вона сама боялася вскочити у халепу через найменшу затримку. Однак коли ми перетинали передпокій, я помітив те, чого не бачив раніше.

Медальйон. На шиї намальованої жінки з приголомшливими золотавими очима висів медальйон. Я ухопив Ліну за руку. Вона застигла, побачивши те, що і я.

«Його тут раніше не було».

«Кого?»

«Цей портрет висить тут усе життя. Я тисячу разів повз нього проходила. На ній ніколи не було медальйона».

Дорогою додому ми майже не розмовляли. Я не знав, що сказати, а Ліна мовчки дякувала мені за відсутність запитань. Я був за кермом катафалка, і добре, що вона дозволила мені керувати: я мав заспокоїтися і розвіятися. Свою вулицю я вже минув, але повертати і не збирався: додому все одно ще було зарано. Я не міг збагнути, що відбувається з Ліною, з її дядьком та з усім їхнім будником. І вона мала мені це пояснити.

— Ти проїхав, — уперше, відколи ми виїхали з маєтку, заговорила Ліна.

— Знаю.

— Ти, як і всі, гадаєш, що дядько божевільний. То скажи це. Скажи, який він, цей старий Рейвенвуд, — уїдливо мовила вона. — Мені час додому.

Я мовчки об’їхав пам’ятник генералу армії Конфедерації Джубалу Ерлі, що височів на клаптику пожухлої трави, — чи не єдину пам’ятку Гатліна, зазначену в путівниках. Генерал, як і в роки Громадянської війни, боронив свою землю, але ця відданість тепер здавалася мені непотрібною. Все змінилось і змінювалося далі. Я був іншим — від того, що побачив небачене, відчув невідчутне і зробив те, що не зробив би ще й тиждень тому. І через це мені здавалося, що генерал став іншим теж.

Я звернув на вулицю Голубину і припаркував катафалк на узбіччі, саме під табличкою з написом «Ласкаво просимо до Гатліна — батьківщини унікальних плантацій Півдня і найсмачнішого в світі маслинкового пирога». Не знаю, як щодо пирога, але про плантації вони написали правду.

— Що ти робиш?

— Маємо поговорити, — заглушив я мотор.

— Жодних тет-а-тетів на узбіччі.

Це був жарт, але Лінин голос видавав занепокоєння.