Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— У мене залишиться Мовчун.

Пес із цікавістю подивився на Мейкона.

— А я його з собою заберу. Він же ходить хвостиком за мною, не за тобою.

Я не міг не запитати:

— Мовчун? Собаку звати Мовчун Редлі?

Мейкон усміхнувся — хоча ні, просто ледь-ледь розтягнув губи.

— Хай уже ліпше так кличуть його, а не мене, — закинув Рейвенвуд голову і голосно засміявся. Це мене неабияк спантеличило, бо я навіть уявити не міг, що його обличчя здатне посміхнутися.

Відлюдник відчинив двері.

— Справді, містере Вейт, приєднуйтеся. Я дуже люблю гостей, а нас уже сто років не вшановував своєю присутністю жоден гість поважної гатлінівської околиці.

На обличчі Ліни з’явилося щось схоже на усмішку:

— Дядьку М., не будь снобом. Мешканці Гатліна не винні, що ти з ними не розмовляєш.

— І я теж не винний, що маю слабкість до гарних манер, меткого розуму і охайного зовнішнього вигляду — не обов’язково у такій послідовності.

— Не зважай. У нього буває, — винувато вимовила Ліна.

— Дай-но я здогадаюся, цей візит має стосунок до директора Гарпера?

— Так, — кивнула Ліна, — зі школи дзвонили: допоки розслідується справа, я на випробному терміні, — вона закотила очі. — Ще одне «порушення» — і мене відрахують.

Мейкон засміявся, наче з дріб’язкового жарту.

— Випробний термін? Як мило. Під випробуванням розуміють перевірку авторитетною владою, — він підштовхнув нас обох до передпокою. — Навряд чи такою владою може бути товстун-директор, який заледве закінчив коледж, і купка розлючених домогосподинь, у яких родовід не порівняється навіть з родоводом Мовчуна Редлі.

Переступивши поріг, я застиг на місці. Передпокій уже не був схожий на той, що я бачив кілька днів тому: все було зроблено з розмахом, без натяку на провінційність. Над геть несучасними сходами, які, здавалося, трималися просто в повітрі, висів застрашливо великий олійний портрет приголомшливо вродливої жінки з сяючими золотавими очима. Цими сходами щомиті могла б спуститися Скарлет О'Гара, і її криноліни гармонійно б вписалися в інтер’єр. Зі стелі звисали багатоярусні кришталеві люстри, скрізь стояли старовинні масивні меблі, маленькими купками — вишукано гаптовані стільці, а ще були мармурові столики і розлога папороть у горщиках. Повсюди горіли свічки. Високі двійчасті двері були відчинені настіж, а у повітрі витав аромат гарденій із вишукано розставлених на столиках високих срібних ваз.

На якусь мить мені здалося, що це знову видіння, за винятком того, що медальйон був надійно загорнутий у хустинку і лежав у мене в кишені. Я це перевірив і тому знав напевне. А ще за мною зі сходів занадто пильно спостерігав цей підозрілий пес.

Але ж це неможливо! Рейвенвуд не міг кардинально змінити інтер’єр відтоді, як я востаннє був у цьому домі. Я ніби опинився у минулому, але, навіть попри нереальність ситуації, я б дуже хотів, щоб це побачила мама. Їй би сподобалося. Тільки зараз цей будинок набув справжнього вигляду, став таким, яким, певно, був завжди. Я відчував це. Тепер він асоціювався з Ліною, з садом за кам’яними мурами, з маєтком Ґрінбраєр.

«Чому він раніше був не такий?»

«Ти про що?»

«Ти знаєш».

Ми йшли за Мейконом, і він повів нас туди, де минулого тижня була затишна вітальня. Сьогодні ж замість неї красувалася пишна зала і довгий стіл на кігтястих лапах, накритий саме на три персони, ніби Мейкон заздалегідь знав про мій візит. У кутку саме по собі грало фортепіано — я вирішив, що воно механічне. Зала мала дещо лячний вигляд: їй вочевидь бракувало передзвону бокалів і сміху гостей. Так наче Рейвенвуд влаштовував бал року, але єдиним запрошеним був я.

Увесь цей час Мейкон не припиняв говорити. Його слова відлунювали від масивних стін із фресками і високих різьблених стель.

— Я не заперечую свою зверхність — так, я не люблю маленьких містечок. Я не люблю мешканців цих містечок, бо у них замало важить мозок і забагато — тіло. Вони ніби компенсують цим брак внутрішнього світу. Їдять усіляку гидоту — причому калорійну — їдять, їдять, а насититись не можуть, — Мейкон посміхнувся, але зовсім не по-доброму.

— То чому ви не переїдете? — запитав я роздратовано, і це раптово повернуло мене у реальність, хай якою вона була насправді. Одна справа, коли кепкую з Гатліна я, інша — коли це робить Мейкон Рейвенвуд. Тепер про місто говорив сторонній.

— Не мели дурниць. Мій дім — маєток Рейвенвуд, а не Гатлін, — останнє слово Мейкон не вимовив, а сплюнув як отруту. — Колись я залишу тенета цього світу, а оскільки у мене дітей немає, то мені потрібно буде знайти когось, хто б доглянув маєток. Зберегти Рейвенвуд — ось місія всього мого життя, грандіозна і страшенно важлива. Мені подобається уявляти себе наглядачем живого музею.