Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Чи, можливо, причина була в іншому — я хотів її побачити. День без урагану на ім’я Ліна був нудний, і я взагалі не знав, як зміг висидіти вісім уроків без усіх тих пригод, які вона приносила з собою. Без усіх тих пригод, які я сам хотів влаштувати під її впливом.

Я бачив, як із затінених гіллям вікон ллється світло, чув музику, яка долинала знизу. Це були старі пісні Саванни, написані поетом з Джорджії, якого дуже любила мама. «У прохолоді вечора» — такі лунали слова.

Ще до того, як я постукав, з будинку почувся гавкіт пса. Двері відчинилися. Переді мною з’явилася Ліна — босонога і вже в іншому вбранні. На ній була чорна сукня з вишитими пташками, і вона мала такий вигляд, ніби зібралася до дорогого ресторану, а я, у своїй драній футболці та джинсах, — хіба що до забігайлівки «Мороз». Ліна вийшла на веранду і зачинила по собі двері.

— Ітане, що ти тут робиш?

Я незграбно простягнув їй теку:

— Приніс тобі домашнє завдання.

— Повірити не можу! Я ж казала: дядько не любить незнайомців, — вона вже виштовхувала мене з ґанку. — Швидко, йди.

— Я гадав, ми зможемо з ним поговорити.

Позаду нас я почув покашлювання, а коли обернувся, то побачив рейвенвудівського пса, а за ним і самого Рейвенвуда. Я спробував приховати подив, але навряд чи це мені вдалося, особливо коли я від несподіванки мало не підстрибнув на сходах.

— Такі слова я чую нечасто. І не бути мені джентльменом з Півдня, якщо я вас розчарую, — він розтягував слова на південний манер, але дикція в нього була відмінна. — Радий нарешті з вами зустрітися, містере Вейт.

Я не міг повірити, що стою перед ним — таємничим Мейконом Рейвенвудом. От тільки я очікував побачити справжнього мовчуна Редлі — якогось дідугана, що тиняється біля будинку в затяганому домашньому одязі, бурмоче собі під ніс примітивні слова, скидається на неандертальця і, можливо, навіть пускає слину.

Натомість переді мною стояв зовсім не книжковий мовчун. Це радше був Аттикус Фінч.

Мейкон Рейвенвуд мав бездоганний вигляд у стилі — навіть не знаю — сорокових років двадцятого століття. Його біла накрохмалена сорочка була застібнута не на ґудзики, а на старомодні срібні запонки. Бездоганний вечірній піджак був ідеально випрасуваний і ідеально чорний. Очі виблискували темним сяйвом і теж були майже кольору ночі. Вони ніби мали якусь поволоку, тонування, як вікна катафалку, в якому містом роз’їжджала Ліна. У них нічого не віддзеркалювалося, нічого не можна було побачити, вони помітно виділялися на тлі блідого обличчя — білого як сніг, як мармур, як, врешті-решт, обличчя людини, яка ніколи не виходить з дому. Його чорне, як смола, волосся посивіло біля скронь, але в цілому було того ж темного кольору, що й у Ліни.

Він міг би бути зіркою чорно-білого кіно або членом королівської родини якоїсь маленької країни, про яку тут ніхто не чув. Але, хай як дивно, Мейкон Рейвенвуд мешкав у Гатліні й був його найбільшим місцевим страшидлом, бабаєм, яким мене лякали ще з дитячого садочка. От тільки зараз я зрозумів, що він у сотні разів менше місцевий, ніж я.

Не зводячи з мене очей, Мейкон Рейвенвуд згорнув книжку, яку тримав у руках. Насправді він мовби дивився крізь мене, шукаючи щось позаду, так наче у нього був рентгенівський зір. З огляду на події минулого тижня — усе було можливо.

Моє серце аж вискакувало з грудей, я був певен, що він чує його калатання. Ніхто з нас не усміхнувся. Пес застиг біля Мейконових ніг, готовий щохвилини виконати команду «фас».

— Що ж це з моїми манерами? Заходьте, містере Бейт, ми саме збиралися вечеряти. Ви просто зобов’язані сісти з нами за стіл. Для нас, Рейвенвудів, вечеря — це завжди ціла подія.

Я глянув на Ліну в очікуванні бодай якоїсь підказки.

«Скажи, що ти не хочеш залишатися».

«Повір, що й не хочу».

— Ні-ні, сер, я не хочу заважати. Я просто привіз Ліні її домашнє завдання, — сказав я і вдруге помахав блакитною текою.

— Нічого не хочу чути. Ви залишаєтеся. По вечері ми з приємністю викуримо пару кубинських сигар у зимовому саду… чи вам більше до вподоби сигарилли? Хоча, звісно, якщо вам ніяково заходити, я вас зрозумію…

З його слів неможливо було з’ясувати, жартує він чи говорить всерйоз.

Ліна пригорнулася до дядька, і вираз його обличчя одразу змінився.

— Дядечку М., не дражнися з Ітана. Він мій єдиний друг у Гатліні, а якщо ти його відвадиш, то мені доведеться переїхати до тітки Дел, і тобі не буде з кого кепкувати.