Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Біля центрального входу місіс Лінкольн і місіс Ашер розмовляли з директором Гарпером. Емілі не відходила від матері ні на крок і робила страдницьке обличчя, місіс Лінкольн вичитувала директора, а той кивав, нібито напам’ять вивчаючи кожне слово. Можливо, він і керував школою Джексона, але знав, хто керує містом. Зараз він саме на них обох і дивився. Коли Лінкова мама закінчила розмову, Емілі почала інсценувати епізод із нещасливого уроку. Місіс Лінкольн зі співчуттям погладила її по плечу, директор Гарпер просто похитав головою.

Холодний був сьогодні день, нічого не скажеш.

Ліна сиділа в катафалку і писала щось у пошарпаному зошиті. Мотор торохтів ухолосту. Коли я постукав у вікно, вона підскочила й обернулася до головного корпусу. Матусь вона помітила теж.

Я показав їй, щоб вона опустила скло, але Ліна лише помахала головою. Я підійшов до автівки з іншого боку — теж замкнено. Ні, так просто мене не здихатись — я вмостився на капоті та скинув на землю наплічник. Поспішати було нікуди.

«Що ти робиш?»

«Чекаю».

«Довго чекатимеш».

«Маю час».

Ліна дивилася на мене крізь лобову шибку. Нарешті я почув, як клацнули дверцята.

— Тобі казали, що ти божевільний? — запитала Ліна, підійшовши до капота зі схрещеними на грудях руками. Точнісінько як Амма, настроєна посваритися.

— Б’юся об заклад, не божевільніший за тебе.

Лінині коси ховалися під чорною шовковою хустинкою з яскравими плямами рожевого вишневого цвіту. Я уявляв, як вона сьогодні дивилася в дзеркало і, готуючись до школи майже як до власного похорону, намагалася цією хустиною підняти собі настрій. На ній були джинси й навипуск — чи то довга футболка, чи то коротка сукня і, як завжди, кеди. Ліна насуплено зиркнула на головний корпус: матусі вже, напевно, сиділи у директора.

— Ти їх чуєш?

— Ні, — похитала вона головою, — я не вмію читати думки.

— Але ж мої читаєш.

— Не зовсім так.

— А вчора?

— Я казала тобі — не знаю, як таке трапляється. У нас просто є… зв’язок, — сьогодні їй важко далося це слово. Вона додала, не дивлячись мені в очі: — Я ні з ким такого не відчувала.

Я хотів сказати, що розумію її: коли ми ось так спілкуємося без слів, перебуваючи за милі одне від одного, я відчуваю, що вона ближча мені за будь-кого на світі.

Але я не міг у цьому зізнатись. Навіть подумати про це не міг, натомість мені в голову лізли баскетбольні тренування, шкільне меню, світло-зелений колір коридорних стін, які я ось-ось мав побачити, і ще купа всілякої маячні. Замість видати щось розумне, я схилив голову набік і ляпнув:

— Ага, дівчата постійно мені це кажуть.

От бовдур! І що більше я нервую, тим тупіші в мене жарти.

На Ліниному обличчі промайнула кривувата напружена усмішка:

— Не треба мене смішити. Не вийде.

Але ж вийшло.

Я знову подивився на центральний вхід.

— Хочеш, я скажу тобі, про що вони говорять?

— Як? — кинула вона на мене скептичний погляд.

— Це ж Гатлін. Тут немає секретів.

— Щось дуже неприємне? — відвела очі Ліна. — Вважають, що я псих?

— Щось у тому роді.

— Небезпечна для школи?

— Можливо. Тут не надто дружньо ставляться до диваків, а більшого дивака за Мейкона Рейвенвуда годі шукати. Тільки без образ, — усміхнувсь я.

Пролунав перший дзвоник. Ліна схвильовано ухопила мене за рукав:

— Минулої ночі я бачила сон. А ти?..

Я кивнув. Закінчувати фразу не було потреби. Я знав, що у тому сні ми були разом.

— У мене навіть волосся намокло.

— В мене теж, — простягнула вона руку. На її зап’ястку від моїх пальців залишилися відмітини. Це я хапав її у сні, коли вона танула в темряві. Я сподівався, бодай це їй не снилося, але, судячи з виразу її обличчя, якраз навпаки.

— Ліно, пробач.

— Ти не винен.

— Не розумію: чому ці сни так схожі на реальність?

— Я намагалася тебе попередити, щоб ти тримався від мене подалі.

— Ага. Вважатиму себе попередженим.

Триматися від неї подалі не входило в мої плани. Навіть наражаючись на шкільні сутички. Мені було так радісно від того, що поряд зі мною є людина, яка мене розуміє, з якою я можу бути таким, як є! З Ліною я справді міг поговорити, а у Ґрінбраєрі — там у саду, серед високої трави — мені взагалі здалося, що ми можемо балакати цілісінькі дні й навіть довше. Допоки вона буде поряд.

— А як щодо твого дня народження? Чому ти сказала, що тебе тут може не бути?

Ліна швидко змінила тему:

— Що з медальйоном? Ти бачив те, що й я? Пожежу — у другому видінні?