Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Так. Я сидів посеред церкви і мало не впав з лавки. Але я дещо дізнався від Сестер: ініціали ІКВ належать Ітану Картеру Вейту, моєму двоюрідному пра-пра-прапрадіду. Мої божевільні бабці розповіли, що мене назвали на його честь.

— Тоді чому ж ти не впізнав його ініціалів?

— Ось це дуже цікаво. Я ніколи про нього не чув — у нашому фамільному древі його просто немає.

— А ЖКД? Це Женев’єва, правильно?

— Цього вони не знали, але певно, що так. Видіння саме про неї, а «Д» у її ініціалах, безперечно, означає Дюкейн. Я хотів запитати Амму, та коли вона побачила медальйон, у неї мало очі з орбіт не повилізали. Ніби той медальйон був тричі проклятий, добряче зурочений та ще й настояний на відьомському зіллі. А до батькового кабінету, де той зберігає старі мамині книжки про Гатлін і війну, я все одно не зайду… А ти могла б запитати у дядька.

— Він нічого не скаже. А де медальйон зараз?

— У мене в кишені, у мішечку з порошком. Амма цим порошком скрізь посипала, щойно медальйон побачила. Але зараз вона думає, що я його закопав назад у землю.

— Напевне, вона ненавидить мене.

— Не більше і не менше, ніж усіх дівчат. Ну тобто моїх подруг. Ну тобто моїх друзів серед дівчат, — геть заплутавсь я. — Ходімо краще на урок, доки ми не влипли у ще цікавішу історію.

— Я взагалі збиралася їхати додому. Знаю, що рано чи пізно я з ними все одно зустрінуся, але хочу ще бодай на день відстрочити цю зустріч. Така собі опозиція.

— А ти не заробиш собі ще більших неприємностей?

— Від кого? — засміялася вона. — Від мого сумнозвісного дядечка Мейкона Рейвенвуда, який вважає, що школа — це марнування часу, а зразкові мешканці Гатліна не варті, щоб з ними спілкуватися? Та він тільки зрадіє.

— Тоді навіщо ти взагалі ходиш до школи? — запитав я, не уявляючи, щоб Лінк бодай день відсидів за партою, аби його щоранку в буквальному сенсі не виганяла з дому місіс Лінкольн.

Ліна покрутила на ланцюжку одне з брязкалець — семикутну зірку.

— Я гадала, тут буде по-іншому. Сподівалася, що у мене з’являться друзі і що я зможу попрацювати в шкільній газеті. Таке.

— Попрацювати в газеті? В «Обструкціоністі»?!

— Я хотіла записатися в редколегію в попередній школі, але мені сказали, що у них усе зайнято. І це при тому, що їм бракувало людей і вони вчасно не встигали подавати матеріали, — Ліна відвела схвильований погляд. — Мені час.

Я відчинив їй дверцята.

— Думаю, тобі потрібно поговорити про медальйон із дядьком. Він може знати більше, ніж тобі здається.

— Повір, що ні.

Я зачинив дверцята. З одного боку, мені страшенно хотілося, щоб вона залишилась, але з другого, відчував полегшення: сьогодні мені й так доведеться багато що з’ясувати.

— Хочеш, щоб я здав його за тебе? — запитав я про її зошит на передньому сидінні.

— Ні, це не домашка, — вона відчинила бардачок і вкинула зошит туди. — Там нічого немає.

Нічого, про що б вона хотіла мені розповісти.

— Ти ліпше йди, доки Товстун не почав перекличку.

Не встиг я й слова мовити, як вона завела машину і з’їхала з бордюру, помахавши мені рукою.

Я почув гавкіт, а коли обернувся, то всього за кілька метрів помітив величезного чорного рейвенвудівського пса і людину, на яку він гарчав.

Мені посміхалася місіс Лінкольн. Собака шкірив зуби, на його загривку дибки стояла шерсть. Місіс Лінкольн дивилася на нього з такою відразою, ніби це був сам Мейкон Рейвенвуд. Якби між цими двома зав’язалася сутичка, не знаю, хто б і переміг.

— Дикі собаки переносять сказ. Треба сповістити владу!

Аякже.

— Так, мем.

— Хто це щойно поїхав на дивній старій чорній машині? Ви про щось довгенько говорили.

Місіс Лінкольн і так знала відповідь. Це було не запитання. Це було звинувачення.

— Мем?

— Щодо недавніх дивних подій: директор тільки-но сказав мені, що він може перевести цю дівчинку, родичку Рейвенвуда, до будь-якої школи в трьох районах поблизу Гатліна. І подалі від школи Джексона.

Я змовчав. І навіть на неї не подивився.

— Ітане, ми несемо за це відповідальність — директор Гарпер, я, всі батьки й матері Гатліна. Ми маємо вберегти молодь від небезпеки і небезпечних людей.

Це означало «людей, не схожих на мене».

Вона погладила мене по плечу, так само як погладила Емілі менш ніж десять хвилин тому.

— Я не сумніваюся, що ти мене розумієш — врешті-решт, ти ж свій. Тут народився твій тато, тут похована твоя мама. Ти — звідси. Не всім так пощастило.

Я аж витріщив на неї очі, але не встиг розтулити рота, як вона вже була за кермом свого бусика.