Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Зараз? — Ліна відкусила від солодкого батончика і перекинула ногу на ногу, підсунувшись до мене. Вона запропонувала батончик і мені, але я похитав головою.

— Ні, не зараз. У п’ятницю, наприклад. Можемо піти в кіно.

По цих словах я сховав ложку в підручник і згорнув його.

— Фу, — скривилася Ліна і перегорнула сторінку.

— Ти чого? — запитав я, відчувши, що червонію. «Я ж мав на увазі тільки кіно».

«От бовдуре».

— Я про це, — вказала вона на брудну ложку-закладку.

Хух, зітхнув я.

— Так, негарна звичка. Це від мами.

— Вона любила ложки-виделки?

— Ні, книжки. Вона одночасно бралася читати по два десятки книжок, і потім ми їх знаходили по всьому будинку — на кухонному столі, біля ліжка, у ванні, в машині, в торбах чи стосами біля сходів. А на закладки йшло що завгодно: моя загублена шкарпетка, огризок від яблука, окуляри, інша книжка чи виделка…

— І стара брудна ложка?

— Саме так.

— Мабуть, Амму це страшенно дратувало.

— Не те слово. Ні, вона була… чекай, — я замислився, — і-р-и-т-о-в-а-н-а.

— Дев’ять літер по вертикалі? — засміялася Ліна.

— Атож.

— А це належало моїй мамі, — Ліна потягнула за одне з брязкалець на довгому срібному ланцюжку, який теж, напевно, завжди висів у неї на шиї. То була маленька золота пташка. — Ворон.

— Через те, що Рейвенвуд означає «воронячий ліс»?

— Ні. У світі чародіїв ворони мають найбільшу силу. За переказами вони здатні набиратися енергії ззовні, трансформувати її та віддавати в інший спосіб. Через цю силу їх навіть часом бояться.

Вона відпустила ворона, і він упав між маленьким диском з незрозумілим викарбуваним написом і чорною блискучою намистиною.

— У тебе багато амулетів.

Ліна заправила за вухо пасмо і подивилася на ланцюжок.

— Це не те щоб амулети. Вони просто щось для мене означають, — вона витягнула кільце від содової. — Це перша «Фанта», яку я пила на ґанку в Саванні. Мені її бабуся купила, коли я прийшла зі школи заплакана, бо в мою коробку для валентинок ніхто нічого не поклав.

— Мило.

— Мило, що я засмутилася?

— Ні, що зберегла.

— А я все бережу.

— А це що? — запитав я про чорну намистину.

— Це мені дала тітка Твайла. Їх роблять із каміння, що видобувають десь у глушинах Барбадоса. Вона казала, це принесе мені удачу.

— Класне намисто.

Я бачив, наскільки воно для неї важливе, як дбайливо вона перебирає на ньому кожну річ.

— Я знаю, що на вигляд воно не дуже: так ніби у мене на шиї купа сміття. Але я ніде довго не жила. Рік-два, й ось уже в мене знов інший будинок, інша кімната, а тому мені інколи здається, що ці штуки на згадку — все, що я маю.

— Як би я хотів, — зітхнувши, потягнув я травинку, — пожити бодай в одному з тих місць, про які ти розповідала.

— Але твоє коріння тут. У тебе тут найліпший друг, з яким ви товаришуєте все життя, будинок, твоя кімната. Напевне, навіть одвірок, на якому ти позначав зріст.

Так і було.

«Хіба ж не так?»

Я легенько штовхнув її плечем.

— Як хочеш, я й для тебе позначку на одвірку зроблю. Заміряємо твій зріст і увічнимо в маєтку Бейтів.

У відповідь вона, засміявшись над зошитом, штовхнула мене. Краєм ока я побачив її щоку в світлі вечірнього сонця, аркуш з її зошита, кінчик кучерявого пасма і носаки чорних кедів.

«Щодо кіно у п’ятницю. Я згодна».

Потім вона, сховавши батончик між сторінок, згорнула зошит.

Носаки наших поношених кедів торкнулися.

Що більше я думав про вечір п’ятниці, то більше хвилювався. Я розумів, що це буде не побачення, тобто офіційно не побачення, і шкодував про це. А що зробили б ви, якби у вас почали з’являтися почуття до дівчини, котра, можливо, навіть не вважала вас своїм другом? До дівчини, чий дядько виставив вас з дому, та й якого б ви теж до себе не запросили? До дівчини, яку майже всі ненавидять, з якою ви бачите однакові сни, та чи розділяєте однакові почуття?

У мене відповіді не було, а тому до дій я не вдавався. Однак це не заважало мені думати про Ліну, уявляти, як я приїжджаю до неї додому. І я би приїхав ще в четвер, якби мав власне авто, якби її будинок не розташувався за містом, а її дядько не був Мейконом Рейвенвудом. Ці «якби» й допомогли мені не наробити дурниць.

Щодня я начебто жив якимсь іншим життям. Раніше зі мною нічого такого не відбувалося, а тепер відбувалося все й одразу. Звісно, перш за все я мав на увазі Ліну. Час тягнувся і пролітав водночас. Мені здавалося, що я над и хався кисню, якого мені раніше так бракувало. Стало цікавіше спостерігати за хмарами, сидіти в їдальні, слухати музику й старі жарти. А школа Джексона перетворилася зі скупчення сіро-зелених промислових споруд на місце, де будь-де і будь-коли я міг зустріти її . Я помітив, що усміхаюся без причини і, забувши вийняти навушники від айпода, знову і знову «програю» подумки наші розмови. Я знав, що так буває.