Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Такі пояснення позбавлять мене клопоту приблизно тоді ж, як вибухне сонце і вся сонячна система полетить у чорну Діру.

— Ти не знаєш усієї історії. З Ліни знущалися, розумієш? Дражнили її за те, що вона племінниця Рейвенвуда, казали, ніби він у катафалку возить мерців… Її образили, і вона вибігла з класу.

— Я чекаю, доки ти поясниш, як це стосується тебе.

— Чи не ти завжди кажеш мені «йти шляхами Господніми»? Хіба Бог не хотів би, аби я заступився за ображеного?

З виразу Амминих очей я зрозумів, що це її зачепило.

— Не згадуй імені Божого всує, намагаючись виправдатися за порушення шкільних правил! А то клянуся — вийду надвір, знайду лозину і приведу тебе до тями! І байдуже мені, скільки тобі років, чув?

Амма ніколи не била мене; тільки раз пробіглася за мною з різкою для більшого страху, але зараз краще було про це промовчати.

Конфлікт загострювався, я мав її переключити на щось інше. Мені страшенно кортіло дістати медальйон із задньої кишені, та й Амма так любила таємниці! Вона вчила мене читати по детективах і кросвордах, у які я зазирав їй через плече. І тоді мені було чотири роки! У дитячому садочку я єдиний прочитав на дошці слово «експертиза», бо воно нагадало мені слово «судмедексперт». Медальйон потягнув би на гарну таємницю, а про видіння з війною можна було й не казати.

— Так, Аммо, я винний, пробач мені. Я не повинен був бігти зі школи, але хвилювався, чи все гаразд із Ліною, бо на уроці прямо біля неї луснуло вікно і вона поранилась. Я просто вирішив її провідати.

— Ти був у тому будинку?

— Так, але точніше — біля будинку. У неї дуже сором’язливий дядько.

— Так розповідаєш, наче знаєш про нього те, чого не знаю я, — зиркнула на мене Амма. — І-м-б-е-ц-и-л.

— Що?

— Це означає, що ти дурниці мелеш, Ітане Бейт.

Я дістав з кишені медальйон і підійшов до плити, де стояла Амма.

— Ми знайшли ось це за будинком, — сказав я і простягнув до неї долоню з медальйоном. — На ньому щось написано.

Вираз Амминого обличчя мене приголомшив — вона ніби угледіла духа.

— Аммо, все нормально? — торкнувся я її ліктя — раптом вона зомліє, то хоч встигну її зловити. Натомість вона сахнулася від мене, як від гарячої сковорідки.

— Де ти це взяв? — сказала вона пошепки.

— На землі знайшов. У Рейвенвуді.

— Ні, не у Рейвенвуді.

— Ти знаєш, чиє це?

— Ані руш. Стій тут, — звеліла Амма, вибігаючи з кухні.

Але я не послухався і побіг за нею до спальні. Аммина спальня завжди була більше схожа на аптеку чи на бібліотеку, ніж на звичайну кімнату: тут стояло односпальне біле ліжко, над яким висіли ряди полиць. Усі вони були заставлені акуратно згорнутими газетами (Амма ніколи не викидала навіть розгаданих кросвордів) і баночками з кришечками, де вона тримала різноманітні складові для виготовлення амулетів. Серед них був стандартний набір — сіль, різнобарвне каміння, трави. Потім особливі складові — якесь коріння і покинуті пташками гнізда. На найвищій полиці купчилися баночки з землею. Я був лише за кілька кроків позаду Амми, а вона творила щось дивне — дивне навіть як на неї. Коли я опинився у дверях, вона зі швидкістю світла перебирала шухляди.

— Аммо, ти…

— Я тобі казала бути на кухні? І не заходь сюди з тією штукою! — заверещала Амма, щойно я зробив крок до її кімнати.

— Та що тебе так налякало?

Вона непомітно поклала до кишені фартуха якісь предмети і вибігла зі спальні. Я кинувся за нею і наздогнав уже аж на кухні.

— Аммо, в чому річ?

— Візьми це, — вона простягнула мені старий носовичок, намагаючись не торкнутись моєї руки. — А тепер поклади цю штуку туди і загорни. Швиденько. Вже.

Це вже на Амму навіть не найшло. Це вже її накрило.

— Аммо…

— Роби, що я тобі кажу, Ітане.

Вона рідко називала мене просто на ім’я.

Щойно я загорнув медальйон у хустинку, Амма зітхнула полегшено. Потім пошаруділа у кишенях і дістала маленький шкіряний мішечок і баночку з порошком. Я бачив уже чимало Амминого зілля, щоб зрозуміти, для чого це було потрібно. Коли Амма насипала порошок до мішечка, її руки ледь помітно трусились.

— Ти його добре загорнув?

— Ага, — відповів я, очікуючи, що вона зробить мені зауваження через оце «ага».

— Точно?

— Так.

— Тепер клади це сюди, — у моїй руці опинився теплий і м’який на дотик мішечок. — Хутко.

Я зробив зі злощасним медальйоном те, що вона просила.

— Обв’яжи його, — вона простягнула мені шматочок чогось дуже схожого на звичайну мотузку, але я знав, що серед Амминих чаклунських прибамбасів немає нічого звичайного і однакового. — А тепер віднеси це туди, де знайшов, і закопай. Просто зараз.