Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Ти сказав — запахи? — злякано запитала Ліна. — У тому ж реченні, що й друзі?

— Ну… гадаю між реченнями була крапка.

З тим самим острахом вона подивилася на мою руку, і я зняв її з плеча. Але відпустити Ліну не міг. Я зазирнув їй у вічі — по-справжньому зазирнув — можливо, вперше. Зелена безодня була нескінченною, настільки глибокою, що здавалось, я ніколи не зможу сягнути її дна. Цікаво, що б означали ці очі за Амминою теорією про дзеркало душі.

«Надто пізно, Ліно. Ти вже мій друг».

«Я не можу».

«Ми разом у цій історії».

«Будь ласка, повір мені, це не так».

Вона швидко відвела погляд і прихилила голову до лимонного дерева. Мені стало її шкода.

— Я знаю, ти не такий, як вони, але дещо про мене ти ніколи не зрозумієш. Не знаю, чому ми так спілкуємося, чому нам сняться однакові сни…

— Але я хочу з’ясувати, в чому річ.

— За п’ять місяців мені виповнюється шістнадцять, — вона підняла списану числами руку. 151. — До цієї дати залишився сто п’ятдесят один день.

її день народження. Вона рахувала дні до свого шістнадцятиліття.

— Ітане, ти не знаєш, що це означає. Ти нічого не відаєш. На той час мене вже тут може не бути.

— Але зараз ти тут.

Вона подивилася повз мене — в бік дядькового будинку — і нарешті заговорила, так і не підводячи до мене очей.

— Тобі ж подобається поет Буковскі?

— Так, — спантеличено відповів я.

— Облиш.

— Не розумію.

— У нього це слово написане на могилі, — і вона зникла в отворі кам’яної стіни.

П’ять місяців. Я не розумів, про що вона, але відчув щось знайоме.

Паніку.

Коли я вибіг із саду, її годі було шукати. Вона зникла, як видіння, залишивши по собі тільки шлейф знайомого аромату. Дивно: що далі вона від мене тікала, то більше я хотів її наздогнати.

«Облиш».

Ні, на моїй могилі буде написане щось цілком інше.

На щастя, коли я прийшов додому, на столі мене ще чекала вечеря. Я кажу «на щастя», бо Амма вбила б мене, як би я не поїв після школи. Однак я не врахував той факт, що після уроку англійської увімкнувся загальногатлінівський телефонний зв’язок, і кілька годин поспіль принаймні півміста набирало Аммин номер.

— Ітане Бейт, це ти? Якщо так, то у тебе великі неприємності.

Почулося знайоме постукування — все виявилось гірше, ніж я міг чекати. Пригнувшись у дверях, я прошмигнув на кухню — і побачив Амму біля столу в робочому цупкому фартуху з чотирнадцятьма кишенями для цвяхів — достатньо міцному, щоб витримати на собі зо дві пари дрилів. У руках вона тримала сікач, а на столі насипом лежала морква, капуста й інші не відомі мені овочі. Я знав, що для фаршированих млинців по-китайському потрібно було скришити більше інгредієнтів, ніж для будь-якої іншої Амминої страви. І якщо Амма обрала зі своєї блакитної пластикової скриньки саме цей рецепт, це ще не означало, що вона в захваті від китайської кухні.

Я намагався якось усе пояснити, але нічого не вийшло.

— Дзвонив твій тренер, і міс Інгліш, і директор Гарпер, і Лінкова мама, і ще половина жінок з ДАР. А ти знаєш, як я ненавиджу спілкуватися з усіма цими дамочками. Там же одна краща за іншу.

У Гатліні була купа жіночих організацій, але на чолі їх усіх стояли ДАР. Вступити до лав «Дочок Американської революції» можна було, лише довівши свою приналежність до справжніх патріотів Американської революції, а це в свою чергу давало право діставати всіх порадами, перемивати людям кістки, господарювати де не треба і повчати сусідів, у які кольори їм фарбувати будинки. От тільки на Амму це не поширювалося. Хотів би я побачити, як би вони «повчали» її.

— І всі казали одне й те саме: ти вибіг зі школи посеред уроку слідом за цією дівчиною, Дюкейн.

По дошці покотилася ще одна морквина.

— Так, Аммо, але…

Вона розрубала капусту навпіл:

— А я кажу — мій Ітан не може без дозволу піти з уроку і пропустити тренування. Це якась помилка. Ви переплутали його з якимсь іншим невихованим хлопцем, який не поважає вчительку і ганьбить свою родину. Це не може бути мій Ітан, якого я виростила ось тут у цьому домі.

Дошкою покотилося пір’я зеленої цибулі.

Що ж, я скоїв найтяжчий злочин і змусив Амму хвилюватися. Найгірше за все, що про це знають її затяті вороги — Лінкова мама і дамочки з ДАР.

— Що ти можеш сказати на свій захист? Чому ти побіг зі школи як ошпарений? Тільки не кажи, що причина цьому — якесь дівчисько.

Я зітхнув. Про що можна було говорити? Що я кілька місяців бачив сни про якусь загадкову дівчину, яка потім з’явилася в Гатліні й виявилася племінницею Мейкона Рейвенвуда? Що на додачу до цих незрозумілих видінь я бачив страхіття ще з якоюсь абсолютно не відомою мені жінкою, котра жила в роки Громадянської війни?