Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Які?

— Романи — Толстого, Селінджера, Воннегута. І я їх читаю. Бо мені подобається.

Ліна перевернулася на бік і підперла голову рукою.

— Так, і що про це думають твої друзі?

— Ну, я їм про це не розповідаю. Баскетбол — і крапка.

— А можливо, ще комікси? На уроці англійської? — сказала вона нібито без прихованого підтексту. — «Срібний серфінгіст». Ти ж, здається, його читав саме перед тим, як усе сталося?

«Ти помітила?»

«Як бачиш».

Не знаю — розмовляли ми насправді чи я все це вигадав, але з глузду нібито ще не з’їхав.

Ліна змінила тему розмови, тобто, якщо сказати точніше, повернула її в колишнє русло:

— Я теж читаю. Переважно вірші.

Я уявив, як вона моститься у ліжку зі збірочкою поезій у руках… от тільки яким саме було ліжко у маєтку Рейвенвуд, я уявити не міг.

— Правда? Я теж читав. Чарльза Буковскі. [4] Чарльз Буковскі (1920–1994) — американський поет, романіст і новеліст, автор понад шістдесятьох книжок.

В принципі, я сказав правду, адже прочитав аж два його вірші.

— У мене є всі його збірки.

Я знав — вона не хотіла говорити про те, що сталося, але я більше не міг тримати це в собі. Я мав знати.

— Ти розповіси?

— Про що?

— Про те, що сьогодні сталося.

Запала тиша. Ліна сіла і вчепилася в жмут трави. Потім лягла на живіт і зазирнула мені у вічі. Вона була всього за кілька сантиметрів від мене, і я застиг, намагаючись не проґавити жодного її слова.

— Я справді не знаю. Зі мною часом таке трапляється, хочу я того чи ні.

— Як сни, — я вдивлявся в її обличчя, сподіваючись знайти хоч проблиск зізнання.

— Як сни, — мовила вона не задумуючись, потім здригнулася і кинула на мене стривожений погляд. Значить, я весь цей час мав рацію.

— То ти пам’ятаєш сни.

Ліна затулила обличчя руками.

Я сів.

— Це була ти, я знаю. А то був я. І ти розуміла усе, про що я тобі розповідав.

Я забрав руки з її обличчя, і мене мов пройняло струмом.

«Та дівчина — це ти».

— Чому ти нічого не сказала учора ввечері?

Ліна не підводила очей. «Я не хотіла, щоб ти знав».

— Чому?

У тиші саду це слово прозвучало занадто голосно. Коли Ліна глянула на мене, вона була бліда й інакша. Перелякана. З очима, схожими на штормові океанські хвилі.

— Я не думала, що побачу тебе, Ітане. Я гадала, це лише сни і тебе не існує насправді.

— Але коли ти мене впізнала, чому нічого не сказала?

— Все дуже складно, і я не хочу ні тебе, ні когось іншого в це вплутувати.

Я й гадки не мав, про що це вона, і лише відчував, що досі тримаю її за руку. Це було неймовірно гостре відчуття. Як і шорсткість каменя, на котрому ми сиділи і котрий я ухопив за край, аби втримати рівновагу. На ньому збоку я намацав щось маленьке і кругле — жука чи менший камінчик, який відпав мені на долоню.

Зненацька нас ніби вдарив грім. Я відчув, як Лінина рука ще дужче стиснула мою.

«Що відбувається, Ітане?»

«Не знаю».

Все навколо змінилося, і я опинився у зовсім іншому місці. Це був сад і не сад, а запах лимону перетворився на згар.

Була полуніч, та небо горіло вогнем. Полум'я здіймало увись величезні кулаки диму і збивало все на своєму шляху — навіть місяць. Земля перетворилася на болото, на обгоріле попелище, щедро змочене до пожежі дощем. Якби ж то дощ пішов сьогодні! Женев'єва ковтала дим, що обпікав їй горло і не давав продихнути, Її спідниці облипли брудом, і вона насилу рухалася, плутаючись у об'ємних брижах тканини, та однак і далі йшла.

Настав кінець світу. Її світу.

Звідусіль долинали зойки, постріли і невблаганний рев пожежі. Вона чула, як солдати віддавали накази вбивати.

— Спаліть їхні будинки! Покажіть повстанцям їхню поразку! Спаліть усе!

Один по одному солдати Федерації почали підпалювати маєтки плантаторів їхніми ж фіранками і простирадлами, змоченими в гасі. Один по одному будинки друзів і родичів Женев'єви спалахували в неї на очах. І що найстрашніше — вогонь поглинав близьких їй людей, зжирав їх живцем у тому ж самому місці, де вони з'явилися на світ.

Ось чому вона кинулася у самісінький дим, у вогонь, у пащу розжарілого звіра; вона мала дістатись маєтку Ґрінбраєр раніше за солдатів, а часу залишалось обмаль. Вони методично підпалювали будинок за будинком уздовж ріки Санті і вже знищили маєток Блеквел, наближались до Голубиного броду, а на черзі були Ґрінбраєр і Рейвенвуд. Генерал Шерман і його солдати спопелили усе за сотні миль до Гатліна, впень знищили Колумбію і продовжували наступати на схід, підпалюючи все на своєму шляху. На околицях Гатліна досі майорів прапор Конфедерації, і в них відкрилося друге дихання.