Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— А що тут дивного? Може, його солдати вбили, а може, згорів… — втрутивсь я.

Тітка Грейс звела брову:

— А може, трапилося щось інше. Тіла-бо не знайшли.

Я зрозумів, що про дивацтва Рейвенвудів патякали віками ще задовго до Мейкона. Цікаво, що іще повідають мені сестри.

— А Мейкон Рейвенвуд? Що ви знаєте про нього?

— Не пощастило хлопчині. Незаконний син.

У Гатліні байстрюк прирівнювався до комуніста чи атеїста.

— Його батько Сайлас познайомився з його матір’ю після того, як від нього пішла перша дружина. Гарненька вона була, з Нового Орлеана, здається. Ну, то неважливо. Так от, незабаром у них народилися Мейкон із братом, але Сайлас так і не одружився, і вона від нього теж пішла.

— Грейс Енн, не так ти розказуєш, — втрутилася тітка Пруденс. — Сайлас Рейвенвуд був надзвичайно ексцентричний і злющий, як ті морози. А у домі в них узагалі бозна-що коїлося: ночами в них горіло світло, і весь час ходив якийсь чоловік у високому чорному капелюсі.

— І вовк! Про вовка розкажи.

Ой, про того вовка чи собаку й розповідати не треба було. Я сам його бачив. Але ж собаки так довго не живуть — це не міг бути той самий пес!

— Ага, Сайлас і вовка тримав. Точнісінько як собаку! — похитала головою тітка Мерсі.

— Але ж бідні ті хлопчики! Вони весь час поневірялися між матір’ю і батьком, а він їх не жалував узагалі. То бив, то нікуди не випускав. Навіть до школи.

— Може, ось чому Мейкон Рейвенвуд ніколи не виходить з дому, — сказав я.

— Та виходить він, — махнула на мене рукою тітка Мерсі. — Я його сотню разів бачила біля ДАРу, увечері якраз, — упевнено сказала вона.

Таке з Сестрами траплялося завжди: півдня вони проводили при тямі, але ж це тільки півдня. Я ніколи не чув, аби бодай одна жива душа бачила Мейкона Рейвенвуда, і мені мало вірилося, щоб він ходив до ДАР роздивлятися облізлі стіни й теревенити з місіс Лінкольн.

Тітка Грейс уважніше придивилася до медальйона на світлі.

— Одне можу сказати — ця хустинка належала Суллі Тредо. Її ще називали Сулла Провидиця. Люди казали, що вона віщує по картах долю.

— Яких картах? Таро? — запитав я.

— А що, є інші карти?

— Ну, гральні є. І карти світу, і мінних полів… — міркувала уголос тітка Мерсі.

— А як ви знаєте, що це її хустинка?

— Ну ось бачиш — у куточку вишиті її ініціали, — відповіла бабця, показуючи мені літери і вишиту під ними маленьку пташку. — Це була її мітка.

— Її мітка?

— Ворожки тоді всі мали якусь мітку. У них колоди карт були краплені, щоб бува їх хто собі не потягнув. Бо для ворожки карти — це все, я точно знаю, — сказала Тельма, сплюнувши з точністю меткого стрільця в урну в кутку кімнати.

Тредо. Це ж Аммине прізвище.

— То це Аммина родичка?

— Звісно. Вона її прапрабабуся.

— А що це за ініціали на медальйоні — ІКВ і ЖКД? Ви про них щось знаєте?

Багато я захотів. Не пам’ятаю, коли востаннє Сестри так довго були при пам’яті.

— Ти що, знущаєшся зі старої жінки, Ітане Вейт?

— Ні, мем.

— ІКВ — це Ітан Картер Вейт, твій двоюрідний прапрапрадід чи навіть пра-пра-прапрадід.

— Так, з математикою в тебе завжди були проблеми, — перебила її тітка Пруденс.

— У будь-якому разі Ітан Картер Вейт — це брат Елліса.

— Брата Елліса Вейта звали Лоусон, а не Ітан. Тому в мене й друге ім’я таке.

— У Елліса Вейта було два брати — Ітан і Лоусон. Тебе назвали на честь них обох Ітаном Лоусоном.

Я намагався подумки відтворити наше родинне дерево, адже бачив його сто разів. Свій родовід на Півдні знає кожна родина. Однак пригадати ім’я Ітана Картера Вейта на тому аркуші, що висів у рамочці на нашій кухні, я не міг. Певно, я все-таки переоцінив здатність тітки Грейс до об’єктивних суджень.

Мабуть, вигляд я мав досить недовірливий, бо за мить тітка Пруденс підвелася зі стільця і сказала:

— У мене є родинне дерево Бейтів у книзі родоводу. Я відстежувала історію усіх Сестер Конфедерації.

«Сестри Конфедерації» — це ще одна організація типу ДАР; трохи менше, але таке ж малоприємне відлуння війни, щось на зразок гуртка за інтересами. Останнім часом члени СК займалися тільки тим, що збирали свої генеалогічні дані для документальних фільмів про війну і серіальчиків типу «Синє і сіре» [8] Синю форму носили військові Півночі (федерати), а сіру — Півдня (конфедерати). .

— Ось воно, — повернулася на кухню тітка Пруденс. Вона причовгала з величезним альбомом у шкіряній палітурці, з якого стирчав пожовклий папір і старі світлини. Щойно вона перегорнула кілька сторінок, як на підлогу посипалися газетні вирізки і клаптики паперу.