Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Я подивився на годинник. 23.49.　

— А що як ми не встигнемо?　

Маріан усміхнулася і простягнула книжку.　

— Я ще ніколи не відносила замовлення у Ґрінбраєр. Як гадаєш, Дел, ти знайдеш шлях?　

Тітка Дел кивнула й одягла окуляри.　

— Палімпсести завжди знаходять старі забуті двері. От з новими у нас якраз більше проблем,— вона зникла в чорноті тунелів, а слідом за нею поквапилися Маріан і бабуся. Ми з Лінком ледь встигали за ними.

— Як на літніх жіночок, — віддихувався Лінк,— вони вміють ворушити ногами.　

Цього разу прохід виявився старим і обдертим, стеля та стіни поросли чорно-зеленими смугами моху. Можливо, вкрилася мохом і підлога, але я не бачив її поміж тіней. Серед суцільної темряви наші п’ять смолоскипів гойдалися єдиними осередками світла. Оскільки ми з Лінком ішли позаду, дим застилав нам очі й пік до сліз.　

Що ближче ми підходили до Ґрінбраєру, то краще я розумів, що ми на правильному шляху: в тунелі сочився дим, але цього разу вже не від наших смолоскипів, а від потаємних виходів у світ назовні.　

— Ось вони,— закашлялася тітка Дел, намацуючи краї прямокутного отвору в кам’яних стінах. Маріан здерла мох із плити, і та виявилася дверима. Бібліотекарка встромила в замок місячний ключ, і він провернувся так легко, ніби його відмикали тільки позавчора, а не сотні тисяч днів тому. Двері були не з дерева, а з каменю, і я б ніколи не повірив, що тітці Дел вистачить сил їх відчинити.　

Вона зупинилася на сходах і покликала мене жестом. Дел знала, як нещадно спливає час. Пригнувшись під заростями моху, я вдихнув вогке повітря, піднявся кам’яними сходами і,　нарешті вибравшись із тунелю, застиг: переді мною стояв той самий кам’яний стіл у склепі, той самий, що стільки літ тримав на собі «Книгу місяців».

Я знав, що не помилився, бо книга лежала на ньому й зараз.

Та сама книга, яка зникла сьогодні вранці з полиці в моїй шафі. Я не міг збагнути, як вона тут опинилась, але запитувати не мав часу. Вогонь наближався до нас, і я розумів це навіть не зі світла, а зі звуку.

Полум’я шаленіло, сповнюючись гніву, хаосу і сили руйнування. Воно оточило мене зусібіч, а дим був таким густим, що я не міг продихнути. Жар палив волосся в мене на руках, і все це було схоже на видіння з медальйона, чи навіть гірше — на останній з моїх снів, де Ліну поглинала пожежа.

Я впізнав знайоме відчуття. Я втрачав Ліну.

«Ліно, де ти?»

«Допоможи дядьку Мейкону».

її голос танув. Я відігнав дим, щоб роздивитися мобільний.

23.53. Сім хвилин до опівночі. Як пізно!

Бабуся узяла мене за руку:

— Немає чого стовбичити, шукаймо Мейкона.

Ми з бабусею разом кинулись у вогонь — крізь довгий ряд палаючих верб, що обрамлювали арку — вхід до кладовища й саду; крізь охоплені полум’ям чагарники, дуби, карликові пальми, розмарин і лимонні дерева. Все горіло вогнем. Удалині я почув кілька останніх залпів: інсценування битви добігало кінця, і його учасники готувалися до запуску феєрверків, навіть не здогадуючись, які феєрверки розгораються тут. У Ґрінбраєрі палав весь сад, галявина, усе навколо склепу.

Ми з бабусею пробиралися крізь дим, аж доки не наблизилися до обвуглених дубів і того місця, де досі лежав Мейкон. Бабуся нахилилася й торкнулася його щоки.

— Слабкий, але все з ним буде гаразд.

Тієї ж миті Мовчун Редлі перекинувся і, ставши на усі чотири лапи, знову приліг поряд з хазяїном.

Мейкон силкувався розвернутися до бабусі. Його голос звучав тихіше за шепіт:

— Де Ліна?

— Ітан знайде її. А ти лежи, доки я допоможу місіс Лінкольн.

Лінк уже був біля матері, й бабуся без зайвих слів побігла до них. Я ж шукав у вогні Ліну, але не бачив ні її, ні Гантинга, ні Ларкіна, ні Сарафини.

«Я тут, нагорі, на надгробку. Але, здається, я застрягла».

«Тримайся, Ліно, я йду».

Я пробирався крізь полум’я, тримаючись тих стежок, які пам’ятав іще від часу наших з Ліною прогулянок у цьому саду. Що ближче я підходив до склепу, то сильніше мене обпікав вогонь; було таке враження, наче у мене облазить шкіра, і я розумів, що вона вже починає тліти.

Піднявшись на безіменний надгробок, ногою я намацав опору в потрісканій кам’яні стіні й підважився вгору. На даху гробниці стояла частково розбита статуя, схожа на янгола, і я, вхопившись, здається, за її щиколотку, видерся на край склепу.

«Швидше, Ітане! Ти мені потрібен!»

І ось тут я опинився віч-на-віч із Сарафиною.

Яка засадила мені у живіт ніж.

Справжній ніж у справжнє тіло.