Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Вона замислилась.

— Не знаю, що трапляється, коли у ніч шістнадцятиліття зникає місяць. Як не помиляюся — то це вперше, та скоріше за все, без місяця немає й обрання.

Я мала би зрадіти, зітхнути полегшено чи заплутатись, але натомість відчула біль.

— То що, усе скінчилось?

— Хтозна, — простягнула вона руку і допомогла мені підвестися. Тепло і сила її долоні повернули мене в реальність, і ми обидві зрозуміли, що я збираюся робити. Сто років тому тут, у Ґрінбраєрі, Айві так само подивилася на Женев’єву і здогадалася теж.

Коли ми розгорнули стару потріскану книгу, я одразу зрозуміла, яку сторінку маю шукати. Начебто знала заздалегідь.

— Ти розумієш, що це протиприродно і матиме свої наслідки?

— Так.

— І що немає жодних гарантій — минулого разу все пішло шкереберть. Але ось що я тобі скажу: моя двоюрідна прабабця Айві зараз із пращурами, і вони зроблять усе можливе, щоб нам допомогти.

— Аммо, будь ласка. Я не маю вибору.

Вона подивилася мені у вічі й нарешті кивнула.

— Я знаю, що не зможу тебе відмовити, бо ти любиш мого хлопчика. А оскільки я люблю його теж, то спробую тобі допомогти.

Поглянувши на неї, я все збагнула.

— Ось чому ви сьогодні принесли сюди «Книгу місяців».

Амма повільно кивнула. Вона простягнула руку до моєї шиї і дістала з-під Ітанової шкільної олімпійки, що досі була на мені, ланцюжок з каблучкою.

— Ця каблучка належала Лайлі. Якщо він дав її тобі — значить, полюбив до нестями.

«Ітане, я кохаю тебе».

— Любов — велика сила, Ліно Дюкейн. А з любов'ю матері взагалі не до жартів. Здається, Лайла намагалася допомогти вам у будь-який можливий спосіб.

Вона зірвала каблучку з моєї шиї, і там, де ланцюжок тріснув, я відчула свіжий пекучий слід. Амма одягнула Лайлину прикрасу мені на середній палець.

— Ти б їй сподобалася. Тому ти маєш те, чого не мала Женев’єва: любов обох родин.

Я заплющила очі й відчула на шкірі прохолоду металу.

— Сподіваюся, ваша правда.

— Чекай, — Амма дістала з Ітанової кишені медальйон Женев'єви, досі загорнутий у старий носовичок. — Щоб усі згадали, що в тебе вже є прокляття, — тяжко зітхнула вона. — Не варто двічі судити за один злочин.

Вона поклала медальйон на книгу.

— Цього разу ми все зробимо як слід.

Потім Амма зняла з шиї добряче зношений амулет і поклала його поряд з медальйоном. Маленький золотий кружечок виблискував як монета, а відбиток на ньому став тьмяним від часу.

— А це — щоб нагадати усім, що як погано поведуться з моїм хлопчиком — матимуть справу зі мною!

Амма заплющила очі. Я теж. Потім торкнулася пальцями сторінок і почала заспів — спершу повільно, а потім голосніше й голосніше:

Я говорила з упевненістю, яка виникає лише тоді, коли справді не боїшся смерті.

Я промовляла слова до застиглого саду, хоч і знала, що їх не почує ніхто, крім Амми.

Амма узяла мої тремтливі долоні у свої сильні руки, і ми проказали чарівне заклинання разом. Цього разу ми говорили мовою Ітана і його матері Лайли, дядька Мейкона і тітки Дел, Амми й Лінка, маленької Раян і всіх, хто любив Ітана і любив нас. Цього разу з наших вуст полилася пісня.

Пісня любові — до Ітана Лоусона Бейта від двох людей, що любили його сильніше за всіх і більше за всіх сумували б за ним, якби не змогли його повернути.

Блискавка вдарила в мене, в книгу, в склеп і в Амму. Принаймні саме так мені здалося, але потім я згадала, що у видіннях Женев'єва відчувала те ж саме.

Амму відкинуло до стіни гробниці, головою вона вдарилась об камінь.

Мене прошило струмом, і я віддалася його волі; навіть померши, я бодай опинюся там, де Ітан. Я відчувала його — він був зовсім близько, і я міцно-міцно його кохала. Палець мені зігрівала каблучка на знак того, як сильно він кохав мене.

У мене пекли очі, і хай куди я дивилася — все горіло золотавим світлом, ніби його випромінювала я.