Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Мій хлопчик, — прошепотіла Амма.

Я обернулася до Ітана. Як і все навколо, він купався у золотавому сяйві й досі не ворушився. Я злякано подивилася на Амму:

— Нічого не вийшло.

Вона притулилася до кам'яного вівтаря і заплющила очі.

— Нічого не вийшло! — закричала я.

І кинулася геть від книги — у землю, в болото. Потім звела погляд угору — і знову побачила місяць. Я піднесла руки до неба і відчула, як мої знекровлені вени наповнює жар. Всередині мене кипіла лють, що ніяк не виливалася назовні. Вона зжирала мене, і я знала, що як не дати їй волю — вона мене вб’є.

Гантинг. Ларкін. Сарафина.

Кровопивця, боягуз і мати-вбивця, яка все життя переслідувала рідну дочку. Гнилі гілки дерева мого чарівного роду.

Як я можу обирати щось сама, якщо вони вже відібрали в мене усе найважливіше? Жар розливався моїми руками, нібито жив своїм життям. Небо розітнула блискавиця, і я вже знала, куди вона влучить.

Три сторони світу без головного орієнтира.

Блискавиця спалахнула вогнем, вразивши усі три мішені водночас. Вони позбавили мене всього; я б мала відвернутися, але не захотіла. Статуя, котра ще мить тому була моєю матір’ю, в обіймах вогню і місячного світла набула навдивовижу гарних рис.

Я піднесла руки до очей, витираючи бруд, попіл і смуток, а коли подивилася на статую знов — її не стало.

Не стало їх усіх.

Пустився дощ, і з моїх очей нарешті почав спадати туман. Потоки води обмивали задимлені дуби, поля і хащі, а я, можливо, уперше в житті, бачила це все напрочуд чітко. Потім я розвернулася до гробниці, де лежав Ітан.

Але він зник.

Там, де ще мить тому було його тіло, з’явився хтось інший. Дядько Мейкон.

Я нічого не могла збагнути і сподівалася, що мені пояснить Амма, але, обернувшись, побачила лише її величезні злякані очі.

— Аммо, де Ітан? Що сталось?

Але вона мовчала. Уперше в житті Аммі забракло слів. Не зводячи з дядька Мейкона приголомшеного погляду, вона заговорила:

— Ніколи не думала, що все закінчиться ось так, Мельхіседеку. Після того, як ми стільки років тримали на плечах увесь світ…

Вона промовляла до нього, ніби він міг її почути, хоча насправді говорила тихіше, ніж будь-коли в житті.

— Як я тепер триматиму його сама?

Я ухопила Амму за плечі, і її гострі кістки вп'ялися мені в долоні.

— Аммо, в чому справа?

Вона підвела до мене очі й ледь чутно сказала:

— Не можна нічого взяти у тієї книги, не віддавши їй щось навзамін.

Її зморщеною щокою скотилася сльоза.

Не може бути! Я прихилила коліна поряд з дядечком Мейконом, повільно простягнувши руку до його бездоганно виголеного обличчя. Зазвичай воно зігрівало оманливою, майже людською теплотою, яку дядькові давали мрії і сни смертних. Однак не сьогодні. Сьогодні його шкіра була крижаною, як у Ридлі. Як у мерця.

Не віддавши їй щось навзамін…

— Ні… будь ласка, ні…

Я вбила дядька Мейкона, і навіть не пройшла ще обрання! Я ще не стала світлою, а все одно його вбила…

І тоді мене знову переповнила лють. Навколо нас завирував вітер, кружляючи і шарпаючись, як моя внутрішня негода. Все це щось мені нагадувало, було до болю знайомим, і ця книга — вона ж зробила жахливий обмін, про який я її не просила. І раптом…

Обмін.

Якщо дядько Мейкон лежав там, де раніше був мертвий Ітан, то чи не міг Ітан ожити?

Я кинулася до склепу. Застиглий пейзаж в осяйному золотому світлі раптом явив мені його поодалік, там, де раніше біля Мовчуна у високій траві лежав дядько Мейкон. Я пішла до нього. Взяла його за руку, але вона досі була холодною. Ітан не ожив, а дядько Мейкон помер.

Що я накоїла? Я ж втратила їх обох! Опустившись на землю, я поклала голову Ітанові на груди і залилася сльозами. Я тримала його руку в себе на щоці, пригадуючи, як він завжди намагався заперечити мій фатум, як не хотів прощатися зі мною.

Тепер настала моя черга:

— Я не збираюся прощатись. Ні!

Невже прийшов час безпорадного шепоту поміж зітлілої трави?

А потім я відчула: Ітанові пальці почали стискатись і розтискатись, шукаючи мою долоню.

«Л.»?

Я заледве чула його. Поцілувавши йому руку, я усміхнулася й заплакала.

«Ти тут, Ліно-худі-коліна?»

Я сплела наші пальці і поклялася, що ніколи його не покину. А потім підставила обличчя під дощ, щоб він змив з мене сажу.