Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Сьогодні свято. Усе зачинено, — повторив за ним я.

— Ага. Я щойно це сказав. То що нам робити? — зовсім розгублено запитав Лінк.

— Лінку, ти геній. Ти клятий геній.

— Я знаю, чувак, але як це стосується справи?

— Ти на тарабайці?

Він кивнув.

— Тоді поїхали.

Лінк завів мотор. Той загарчав, але, як завжди, завівся. З колонок заревли «Святі дриґачі», але цього разу запис був нікудишній. Мабуть, на концерті не останню роль зіграла сирена Ридлі.

Лінк виїхав на гравійну доріжку і потім скоса кинув на мене оком.

— А куди ми тепер їдемо?

— До бібліотеки.

— Ти ж наче казав, що вона зачинена.

— До іншої бібліотеки.

Лінк кивнув, хоч і не допетрав, куди саме ми зібралися. Він їхав, не сперечаючись зі мною, як у старі добрі часи, і тарабайка мчала по гравію так, ніби сьогодні був понеділок і ми не встигали до школи. От тільки для уроків було запізно.

23.40.

Коли ми з розгону припаркувалися біля Історичного товариства, Лінк навіть не чекав роз’яснень. Я вискочив з машини, ще він не встиг вимкнути «Дриґачів», і Лінк наздогнав мене аж біля повороту до темного спуску попід другою найстарішою будівлею міста.

— Це не бібліотека.

— Правильно.

— Це ДАР.

— Правильно.

— Яких ти ненавидиш.

— Правильно.

— Моя мама сюди… ну… чи не щодня приходить.

— Правильно.

— Чувак, то що ми тут робимо?

Я підійшов до ґрат і просунув крізь них руку — вона прослизнула крізь метал, чи, точніше, крізь те, що здавалося металом, і стала схожою на кінцівку без зап’ястка.

Лінк схопився за мене.

— Слухай, Ридлі щось підсипала мені у коктейль, бо клянуся — твоя рука… я щойно бачив, як твоя рука… забудь, це глюки.

Я витягнув руку з-за ґрат і помахав пальцями перед Лінковим обличчям.

— Чувак, після всього, що ти сьогодні бачив, ти думаєш, що в тебе досі глюки? Навіть тепер?

Годинник показував за чверть опівніч.

— У мене немає часу на пояснення, але далі дивного стане ще більше. Ми спустимося у бібліотеку, не схожу на звичайну бібліотеку, де ти рідко віритимеш своїм очам, тож якщо хочеш почекати мене в машині — я не проти.

Лінк намагався ловити мої слова, які я тарабанив зі швидкістю кількасот на хвилину, але загубився ще десь на півдорозі.

— То ти йдеш чи ні?

Він подивився на ґрати і без зайвих слів просунув крізь них руку. Вона зникла.

Лінк ішов зі мною.

Пригнувши на вході голову, я почав спускатися старими кам’яними сходами.

— Ходімо, нам потрібна книга.

Лінк нервово загиготів, дихаючи мені в спину.

— Книга? Ти хочеш взяти її просто зараз? У бібліотеці?

Коли ми йшли у темряві, поряд з нами вздовж стін спалахували смолоскипи. Я дістав один з них з металевого тримача у формі півмісяця і віддав його Лінку. Потім узяв собі інший і помчав останніми сходами до мурованої кімнати. Смолоскипи й далі спалахували, освітлюючи нам шлях до центру зали. З темряви виринули колони, що відкидали довгі тіні у мерехтливому сяйві піднятих вогнів. На вході до кімнати знову з’явилися добре знайомі слова: Domus Lunae Libri.

— Тітко Маріан! Ви тут?

Маріан ззаду поплескала мене по плечу, і я мало зі шкіри не вистрибнув, наскочивши на Лінка.

Лінк загорлав і випустив факел. Я почав затоптувати полум’я ногами.

— Чорт, докторе Ашкрофт, ви мене до смерті налякали!

— Вибач, Веслі, а ти, Ітане, що — зовсім з глузду з’їхав? Ти що, забув, хто мати цього бідолашного хлопця?

— Місіс Лінкольн зараз непритомна, Ліні непереливки, а Мейкона поранили. Я не можу зайти у Рейвенвуд, не можу знайти Амму, і мені потрібні підземні ходи.

Я знову почувався малим хлопчиськом, з якого горохом сипалися слова. Коли я розмовляв з Маріан, то мені здавалося, що я говорю з мамою, чи принаймні з людиною, яка бодай пам’ятає, як було з нею говорити.

— Я нічого не в силах зробити, я не можу вам допомогти! Хай що трапилося, обрання відбудеться опівночі, і я не зупиню годинник. Так само не врятую Мейкона чи матір Веслі, чи ще когось. Я не можу до цього долучитися, — вона подивилась на Лінка. — Мені дуже шкода, Веслі. Серйозно, без усіляких образ на маму.

— Мем? — приголомшено вимовив Лінк.

Похитавши головою, я зняв для Маріан найближчий факел зі стіни.

— Ви не зрозуміли. Я не прошу вас зробити щось понад ваші повноваження бібліотекарки чародіїв.

— Тобто?

Я кинув на неї багатозначний погляд:

— Мені потрібно доправити в Рейвенвуд книжку, — я нахилився до найближчої купки книжок і, обпікаючи пучки, дістав перший-ліпший фоліант. — «Повний посібник з отруйних трав і нищівних чарів».