Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Твій батько забрав тебе від мене, Ліно. Те, що з ним сталося, — прикрий нещасний випадок.

Ліні була на себе не схожа. Одна справа — почути про цей нещасний випадок від божевільної місіс Лінкольн на засіданні комітету, а інша — дізнатися, що твоя мати справді вбила твого батька.

Мейкон знову спробував скористатися ситуацією.

— Розкажи їй, Сарафино, повідай, як її батько згорів живцем у власному будинку, у влаштованій тобою пожежі. Ми ж усі знаємо про твоє захоплення вогнем.

Очі Сарафини палали люттю.

— Ти втручався у наші справи шістнадцять років. Надалі обійдемося без тебе.

Тієї ж миті нізвідки, усього лише за крок від Мейкона, з’явився Гантинг. Тепер він іще менше скидався на людину, і ще більше на того, ким був насправді, — на демона. Його блискуче чорне волосся наїжачилося, як шерсть на загривку розлюченого вовка, вуха загострилися на кінцях, а роззявлений рот був схожий на пащу. І раптом він зник, розчинився в повітрі.

Я й оком не встиг змигнути, як Гантинг з’явився знову — тепер на шиї Мейкона. Мені здалося, що я навіть не помітив, як це сталося. Мейкон схопив Гантинга за піджак і кинув об дерево. Я й не уявляв, наскільки дужий Мейкон. Гантинг розітнув повітря, але там, де він мав би вдаритися об тверде, його тіло пролетіло крізь стовбур і покотилося по землі по той бік дерева. Тієї ж миті Мейкон зник і з’явився знову вже на плечах Гантинга. Він жбурнув його на землю, і вона розверзлася під їхніми ногами. Гантинг лежав без сил. Та коли Мейкон обернувся до Ліни, суперник виринув за його спиною із задоволеним вищиром. Я кричав, намагаючись попередити Мейкона, але ураган відносив мої слова. Гантинг загарчав і встромив зуби у шию Мейкона, накинувшись на нього зі спини, як битливий собака.

Мейкон завив — глибоко і гортанно — і зник. Його не стало. Але Гантинг, певно, не відпустив його, тому що розтанув разом з ним, і коли вони знову з’явилися на краю галявини, Гантинг досі висів у Мейкона на шиї.

Що він робив? Живився? Язамало знав, щоб зрозуміти, яким чином йому це вдавалося і чи взагалі це було можливо. Але хай що Гантинг забирав у Мейкона, це його вбивало. Ліна заверещала, і від її лементу мене охопив страх.

Гантинг відступив від Мейкона, кинувши його на мокру землю, під проливний дощ. Пролунали нові залпи дробу, і я здригнувся від близької небезпеки. Битва на Медовому пагорбі рухалася в наш бік, до Ґрінбраєру, і конфедерати саме робили свої останні перегрупування.

Шум від пострілів заглушив дуже знайоме ричання. Мовчун Редлі. Він завив і стрибнув до Гантинга, з усіх сил кидаючись на захист хазяїна. Але тієї ж миті тіло Ларкіна почало звиватись і перетворилося на кубло змій прямісінько перед носом пса. Змії шипіли, сповзаючи одна по одній, а Мовчун не зрозумів, що вони були лише ілюзією. Він міг би легко проскочити крізь їхнє кодло, але натомість позадкував і загавкав, не зводячи очей з роїстого кубла. Гантингу лише це й було потрібно. Він зник і з’явився позаду Мовчуна, накинувшись на нього з надлюдською смертельною хваткою.

Мовчун здригався, намагаючись опиратися Гантингу, та все було марно. Суперник мав забагато сили. Він відкинув обм’якле тіло пса до Мейкона, і звір мовчки упав долі.

Пес і хазяїн нерухомо лежали поряд на мокрій землі.

— Дядьку Мейконе! — закричала Ліна.

Гантинг провів рукою по прилизаному волоссю і задоволено похитав головою. Ларкін знову втягнув зміїсте тіло у куртку і набув звичної людської подоби. Дивлячись на них, можна було подумати, що це два наркомани після чергової дози.

Ларкін перевів погляд з місяця на годинник.

— Половина. Полуніч наближається.

Сарафина простягла руки, немовби обіймаючи небо.

— Шістнадцятий місяць, шістнадцятим рік.

Гантинг вишкірився до Ліни криваво-землистим ротом.

— Ласкаво просимо в родину.

Ліна не мала жодного наміру приймати запрошення — тепер я в цьому не сумнівався. Вона підвелася, мокра як хлющ, обліплена брудом від власної несамовитої зливи. Її чорне волосся звивалося навколо тіла. Вона ледь протистояла вітру, мовби ось-ось відірветься від землі та злетить у чорне небо. Хоча хтозна — можливо і таке. Зараз уже ніщо не здатне було мене здивувати.

Ларкін і Гантинг безшумно рухались у тінях, аж доки не стали обабіч Сарафини навпроти її доньки. Сарафина підійшла ближче.

Ліна підняла одну долоню.

— Зупинись. Негайно.

Але Сарафина не зупинилась. Ліна стулила долоню — і по високій траві пролягла смуга вогню. Стіна полум’я відділила доньку від матері, й Сарафина застигла, не очікуючи, що Ліна спроможна на щось більше за так звану легку негоду. Донька не на жарт її здивувала.