Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Навіщо ти це зробила?

Вона відчинила холодильник і дістала з нього маленьку бутоньєрку з південного жасмину й дикого розмарину, перев’язану світлою сріблястою стрічкою. Білий і сріблястий — це ж кольори зимового балу! Неймовірно…

Хоча Амма була не в захваті від наших з Ліною стосунків, вона все одно доклала зусиль. Для мене. Мама зробила б так само, і сьогодні, вперше з дня її смерті, я зрозумів, як сильно покладався на Амму, як довіряв їй завжди. Вона єдина, хто тримав мене на плаву. Якби не Амма, я б уже давно міг піти на те саме дно, що й батько.

— Все має значення. Дикому — дике, а свійському — свійське.

Я підніс бутоньєрку до світла кухонної лампи, акуратно перебрав пальцями довгу стрічку і раптом… намацав під нею маленьку кісточку.

— Аммо!

— А що, — знизала вона плечима, — така крихітна кісточка з кладовища тобі заважатиме? Та ще й після того, як ти виріс у цьому будинку і бачив усе, що траплялося останнім часом! Де твій здоровий глузд? Невеличкий захист іще нікому не ставав на заваді, навіть тобі, Ітане Вейт.

Я зітхнув і повернув бутоньєрку до коробки:

— Так, Аммо, я теж тебе люблю.

Вона щосили стисла мене в обіймах, і я вибіг надвір. Уже стемніло.

— Дивись там, обережно, чув? Щоб усього було в міру.

Я усміхнувся їй, не зовсім розуміючи, що вона мала на увазі:

— Слухаюсь, мем.

Коли я від’їздив, у батьковому кабінеті горіло світло. Цікаво, а батько взагалі пам’ятає, що сьогодні бал?

Ліна відчинила двері — і я завмер на місці, навіть не торкнувшись її руки. А погодьтеся, це таки про щось говорило. Я знав, що вона відрізнятиметься від решти дівчат, адже усі вони скуповували сукні лише в двох найближчих крамницях — місцевій «Маленькій міс» і в «Південній красуні» за два міста звідси.

«Маленька міс» була осередком гламуру. Дівчата виходили з неї у блискучих русалчиних декольте, вузеньких спідницях, обсипані пастками і стеклярусом — словом, в усьому, що Амма не воліла бачити на моїй дівчині. Вона б мене й на недільний пікнік з такою не пустила, не те що на зимовий бал. У «Маленькій міс» зазвичай скуповувалися місцеві модниці чи їхні дочки, як-от Ідей, чия мама була першою «Міс Південна Кароліна», а ще частіше ті, чиї мами хотіли, щоб їхні доньки теж стали «Міс штату». За кілька років цих «модниць» нерідко можна було побачити на шкільному випускному вже з власними дітьми.

У весільному бутику «Південна красуня» продавалися сукні у стилі Скарлет О'Гари — пишні й розлогі, як дзвоники на коров’ячий шиї. До цієї крамниці ходили дочки членів ДАР і Клубу жіночої допомоги, усілякі там Емілі Ашер і Саванни Сноу. Їх можна було запрошувати куди завгодно, якщо, звісно, під силу було стерпіти їх самих, їхнє вбрання і те відчуття, що танцюєш із нареченою на її ж весіллі.

В будь-якому разі, все обов’язково мало сяяти, мерехтіти різнобарв’ям і металевими блискітками, а ще — мати певний відтінок оранжевого, який тут називали «гатлінівський персиковий». Напевне, деінде його тримали б хіба що як запасний варіант для суконь весільних дружок, проте у нас він перетворився на справжній символ міста.

До хлопців висували менш суворі вимоги, але від того не меншало проблем. Наше вбрання повинно було за кольором пасувати до одягу супутниці, а це означало, що нам теж інколи доводилося терпіти огидний «персиковий». Цього року всі хлопці з команди вирішили одягнути сріблясті метелики і паски, що позбавило їх необхідності принижуватись у рожевих, фіолетових чи персикових краватках.

Я був певен: Ліна ніколи не знала, що таке «гатлінівський персиковий». Коли я поглянув на неї, в колінах з’явився знайомий дрож — вона була приголомшливо гарна.

«Круто».

«Подобається?»

Ліна покрутилася, і довгі чорні локони розсипалися в неї по плечах. Вони були зібрані сріблястими шпильками у той таємничий, відомий лише дівчатам спосіб, що дозволяв зачісці водночас бути піднятій вгору і спадати вниз. Я хотів пробігтися по її чорних кучерях руками, але не дозволив собі торкнутися жодного пасма. Ліна точно не була схожа на «Маленьку міс», її сукня плавно обтікала фігуру, струменіючи донизу тонкими сріблясто-сірими смужками, схожими на мереживо павутиння. Її нібито зіткали сріблясті павуки.

«Що, правда павуки?»

«Хтозна. Може, й так. Мені цю сукню подарував дядько Мейкон».

Ліна засміялася і потягнула мене в дім. Навіть будинок Рейвенвудів мав сьогодні атмосферу зимового балу. Він став схожим на сцену зі старої голлівудської стрічки: підлогу розбили на квадрати чорно-білі кахлі, а у повітрі над нами кружляли срібні сніжинки. Біля вікна стояв антикварний чорний лакований стіл, а за сяючими сріблястими фіранками виблискувало щось схоже на океан, хоча я розумів, що його там бути не може. Над меблями миготіли свічки, розсипаючи навколо острівці місячного світла.