Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Тебе? — не стримала Ліна сміху. — Ти ж начебто беріг себе для тренерки Крос?

— Так і буде, і цього разу вона западе на мене.

— Лінк цілий вечір сипле жартами, щоб — ну раптом Меггі проходитиме повз — вона хоч один з них почула.

— Вона вважає, що я прикольний.

— На вигляд.

— Це мій рік, я відчуваю. Мені дадуть титул короля, і тренерка Крос нарешті побачить мене на сцені поряд із Саванною Сноу.

— І що з того? Ніяк не збагну, — Ліна заходилася обчищати червоний апельсин.

— Ну як же, вона буде вражена тим, який я гарний і звабливий, і який у мене хист до музики, особливо якщо ти напишеш мені пісню. Тоді вона здасться, протанцює із мною весь вечір, а потім, після закінчення школи, поїде за мною в Нью-Йорк, як вірна фанатка.

— Це що буде, особливий випускний? Для особливого хлопця?

Апельсинова шкірка скручувалася в довгу спіраль.

— Чувак, твоя дівчина вважає мене особливим, — запишався Лінк, не втримавши картоплю в роті.

Ліна глянула на мене. Твоя дівчина. Ми обоє почули це слово.

«То я твоя дівчина?»

«Ти хочеш нею бути?»

«Ти мене запитуєш?»

Я не вперше замислився над цим, та й Ліна останнім часом не заперечувала цього статусу. Як подумати про все, що ми встигли пережити, інших варіантів не залишалося. Тому я не міг пояснити, чому досі цього не казав, не знав, чому й зараз не наважувався у цьому зізнатися. Напевне, озвучене ставало реальнішим.

«Гадаю, так».

«Якось ти невпевнено кажеш».

Я узяв її під столом за другу руку і зустрівся поглядом з її смарагдовими очима.

«Впевнено, А.».

«Тоді схоже на те, що я твоя дівчина».

А радіо під назвою «Лінк» досі не вимикалось:

— Ти зрозумієш, який я особливий, коли тренерка Крос висітиме в мене на шиї весь вечір, — Лінк підвівся і прихопив свою тацю.

— Тільки не розраховуй, що моя дівчина теж прибереже для тебе танок, — я прихопив свою.

В Ліниних очах промайнув вогник. Я не помилився — вона не просто чекала на запрошення, вона дійсно хотіла піти. Тієї миті мені було байдуже, чи багато пунктів у її «Обов’язковому переліку старшокласниці». Мені захотілося, щоб вона виконала всі.

— То ви йдете?

Я витримав паузу і стиснув її руку:

— Гадаю, так.

Цього разу вона всміхнулася по-справжньому.

— До речі, Лінку, як щодо двох танців? Мій хлопець буде не проти. Він ніколи не вказуватиме мені, з ким танцювати, а з ким — ні.

Оце так справи!

Лінк простягнув мені кулак, і я стукнув по ньому своїм.

— Ага, непогано.

Задзвенів дзвоник, обід закінчився. Ось так: цього року я йшов на шкільний бал не просто з партнеркою по танцях, а зі своєю дівчиною. І не просто дівчиною. Цього разу я мало не зробив їй зізнання на літеру «А». Просто посеред їдальні, в присутності Лінка.

Ну, тобто я мало не зізнався, що в їдальні було людно.

— Не розумію, чому вона не змогла сюди прийти. Я думала, що побачу причепурену Мельхіседекову племінницю простісінько тут, на порозі нашого будинку, — примовляла Амма, зав’язуючи мені метелика. Через невисокий зріст їй доводилося підійматися на три сходинки вище, інакше до мого коміра було не дістати. У дитинстві з таким самим гордовитим виглядом, як зараз, вона зав’язувала мені краватку і причісувала волосся, збираючи в неділю до церкви.

— Вибач, на фотосесію немає часу. Я заїду по неї додому. Адже ти пам’ятаєш — хлопець має заїхати по дівчину.

Враховуючи те, що я їхав по Ліну на тарабайці, урочистість моменту дещо псувалася. Лінка мав підкинути Шон: хлопці з команди й досі тримали для Лінка місце за їхнім новим столиком у їдальні — навіть попри те, що він переважну більшість часу проводив з нами.

Амма осмикнула на мені метелика і приснула зі сміху. Не знаю, що її розсмішило, але я, навпаки, роздратувався.

— Дуже туго. Він мене зараз задушить, — сердився я, марно намагаючись запхати палець між шиєю і коміром узятого напрокат смокінга.

— Справа не в краватці, а у твоїх нервах. Усе буде гаразд, — Амма окинула мене схвальним поглядом, нагадавши мені маму. Якби мама була тут, то подивилася б так само. — Так, а які в тебе квіти?

Я обернувся до маленької коробки з «Райських садів»: одна червона троянда і заячий холодок. Як на мене — повний жах, але кращого у єдиній на все місто квітярні було не дістати.

— Гм, жалюгідненько, — зауважила Амма, і не встигнув я оком змигнути, як квіти полетіли у кошик до сміття біля сходів. Амма ж розвернулася на сто вісімдесят градусів і зникла на кухні.