Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Я намагався не зважати, але що більше намагався, то більше зважав.

Вона подивилася, що я тру об джинси обпечені руки.

— Що тобі незрозуміло з постулату про те, що тільки чародії можуть торкатися цієї книги?

— Оце все й незрозуміло.

Ліна відчинила блискучий чорний футляр і витягла альт.

— Вже майже п’ята. Я повинна зайнятися музикою, в іншому разі дядько Мейкон прокинеться і дізнається, що я пропустила урок. Він завжди знає.

— Музикою? Зараз?

Ліна усміхнулася й сіла на стілець у кутку кімнати. Притримуючи інструмент підборіддям, вона піднесла довгий смичок до струн і на деякий час завмерла. Вона не ворушилась і заплющила очі, ніби це був виступ у філармонії, а не заняття з музики в спальні. А потім заграла. Музика випливала з-під її рук і струменіла кімнатою, витала у повітрі, як іще одна з її незвіданих сил. Тонкі білі фіранки на вікнах заворушилися, і я почув пісню:

Поки я спостерігав, Ліна обережно звелася зі стільця і акуратно поклала на нього альт. Вона більше не грала, але музика продовжувала звучати. Ліна притулила смичок до стільця й сіла на підлогу поруч зі мною.

«Тс-с-с, тихенько».

«І це називається „займатись музикою"?»

— Дядько М. іще ніколи не помічав відмінності, і поглянь… — вона показала на тінь під дверима. Я почув ритмічне постукування хвоста. — Це Мовчун, йому подобається слухати, а мені добре, що він сидить біля моєї спальні. Це така собі система для віднадження дорослих.

Гм, а вона була права.

Ліна сіла навколішки біля книги і без зайвих зусиль узяла її до рук. Коли вона знову розгорнула книгу, на її сторінках ми побачили добре знайомі написи: переліки заклинань були акуратно складені англійською, латинською, гельскою та іншими мовами, яких я не знав, а одне було виведено дивними закрученими буквами, яких я ніколи раніше не бачив. Тонкі потемнілі сторінки струхлявіли від часу, вони аж світилися наскрізь. Пергамент вкривали прадавні охайні письмена, зроблені брунатним чорнилом. Принаймні я сподівався, що це було чорнило.

Ліна вказала на незрозумілий напис і простягнула мені латинський словник.

— Це не латина. Ось подивися.

— Напевно, це гельською. Ти коли-небудь бачила такі букви? — показав я на завитушки.

— Ні. Можливо, це якась стародавня мова чародіїв.

— Шкода, що в нас немає чарівного словника.

— У нас є, тобто в дядька має бути. У нього сотні чарівних книжок, унизу, в бібліотеці. Звісно, це не Lunae Libri, але щось корисне знайдеться.

— І скільки в нас часу до того, як він прокинеться?

— Небагато.

Я натягнув рукави олімпійки, щоб узяти книгу. Вийшли такі собі «рукавички», як у Амми для гарячого дека. Потім перегорнув кілька тонких сторінок, і вони зашаруділи, як сухе осіння листя.

— Ти бодай що-небудь тут розумієш?

Ліна похитала головою.

— У нас у родині ніхто нічого не знає аж до обрання, — вона вдала, що вчитується в текст. — Напевно, на той раз, якщо судилося стати темним.

Я вирішив не розпитувати далі.

Ми гортали сторінки, але на них не було навіть натяку на зрозумілі тексти. Зустрічалося багато картинок, деякі відлякували, деякі, навпаки, чарували зір. На них були різноманітні створіння, символи, тварини, подібні до людських обличчя… Але усі вони на сторінках «Книги місяців» видавалися неземними і нелюдськими. Як на мене, то була енциклопедія життя з іншої планети.

Ліна забрала в мене книгу.

— Я так багато чого не знаю, і все це…

— Наче сон?

Я сперся на ліжко й подивився на стелю: усюди були слова й цифри, деякі з них я до цього не бачив. На всіх стінах кімнати, як у тюремній камері, чорнів зворотний відлік:

100, 78, 50…

Скільки ще часу ми зможемо отак просто сидіти в її кімнаті? День народження Ліни наближався, її сили росли. А що як вона була права, що як вона дійсно перетвориться на щось настільки темне й невпізнанне, що й забуде моє ім’я? Я дивився на альт у кутку кімнати, аж доки не відчув відразу, а потім заплющив очі й поринув у чародійну мелодію. І ось тут я почув Лінин голос:

— «…І прийде темний час обрання, на шістнадцятий місяць, коли наділений силою матиме свободу волі й дії, щоб зробити вічний вибір, у кінці дня чи в останню мить останньої години під місяцем обрання…»

Ми подивилися одне на одного.

— А як ти?.. — здивувавсь я, зазираючи їй через плече.