Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Тітко Дел?

Тітка Дел мала такий самий розгублений вигляд, як і Ріс, і хоча це був її звичайний стан, щось у виразі її обличчя стало іншим. І вона теж не сказала Ліні ні слова.

Ліна нишком обернулася й кинула книгу мені в сумку. Коли вона це зробила, я побачив зелені спалахи в її очах і звивисті порухи кіс у місячному сяйві на хвилях чарівного вітру. Я наче бачив самі чари, що витали в повітрі навкруг. Я не розумів, що відбувається, але скидалося на те, що ці троє вели німу бесіду у своєму власному нічному просторі, а я нічого не чув і не міг зрозуміти.

А потім усе закінчилося, і місячне сяйво знову стало місячним сяйвом, а ніччю — ніч. Понад плечем Ріс я поглянув на надгробок Женев’єви: примара зникла, нібито ніхто й ніколи її там не бачив.

Ріс похитнулася і знову подивилася на нас згори вниз:

— Якщо ти думаєш, що ми не розповімо дядькові Мейкону, що ти просто так притягла нас на цвинтар через якийсь шкільний проект, який навіть не збираєшся доробляти, то…

Що вона верзе? Але Ріс мала до смерті серйозний вигляд. Наскільки я зрозумів, вона не пам’ятала того, що сталося.

«Як ти це зробила?»

«Тренування з дядьком Мейконом не минули марно!»

Ліна застібнула мою спортивну сумку з книгою.

— Розумію, Ріс, вибач. Просто це місце таке моторошне вночі! Ходімо звідси.

— Ти зовсім як дитина, — попрямувала Ріс до Рейвенвуду, ведучи за собою тітку Дел.

Ліна підморгнула мені.

«Які тренування? Контроль свідомості?»

«А, різне. Пересували гальку, змінювали інтер’єр, чаклували з часом, але це було складно».

«А контролювати пам’ять — просто?»

«Я забрала з їхніх думок спогади про книгу. Ти б сказав — стерла. Вони ніколи не згадають про неї, тому що в їхній реальності книги не існувало».

Так, нам була потрібна книга, і я розумів Лінин учинок. Але тепер мені чомусь здавалося, що ми перейшли межу, і я не знав, на якому опинився боці. Не відав, чи Ліна повернеться до мене… і до себе теж.

Ріс із тіткою Дел вже попрямували до саду. Мені не потрібен був дар сивіли, щоб здогадатися, як вона поспішає звідси втекти. Ліна теж пішла за ними, але щось мене зупинило.

«А., почекай».

Повернувшись до ями, я сунув руку в кишеню. Потім розгорнув хустинку зі знайомими ініціалами й узяв підвіску за ланцюжок. Нічого не відбулося. Жодних видінь, і щось підказало мені, що їх більше не буде. Медальйон привів нас сюди, він показав нам усе, що ми мали побачити.

Я тримав камею над могилою. Обмін Має бути чесний. Я вже зібрався її кинути, але знову почув голос Женев’єви, цього разу тихіший.

«Ні. Вона мені не належить».

Я подивився на надгробок: Женев’єва мерехтіла там ледь видимим образом, що залишився од вітру. Вона мене більше не лякала.

Вона здавалася розбитою, зламаною, як людина, що навіки втратила своє єдине кохання.

І все стало ясно.

Інколи можна так ускочити в халепу, що загрози наступних неприємностей просто перестануть лякати. Якщо ти загруз настільки, що майже дістався середини, — лізь далі, це твій єдиний шанс вибратися на той бік. Такою була класична Лінкова логіка, але і я почав бачити її геніальність. Напевно, розумієш це тільки тоді, коли сам загрузаєш по шию.

Наступного дня після розкопок ми з Ліною вирішили вчинити саме так. Для початку одним з Амминих незмінних олівців ми підробили записку. Потім прогуляли школу, щоб прочитати украдену книгу, яку нам узагалі було заборонено читати, а наостанок я набрехав про проект, над яким ми працюємо разом і який дасть нам додаткові бали. Я чекав, що Амма розкусить мене за дві секунди після слів «додаткові бали», але вона саме розмовляла з тіткою Керолайн про батьків стан. Мене мучила совість через брехню, поминаючи вже крадіжку, підробку й стирання пам’яті, але в нас і дійсно не було часу на школу. Нас чекала справа справ.

Тепер у нас була справжня «Книга місяців», я навіть міг помацати її руками.

— Ой! — вона обпекла мене, ніби я поклав руки на гарячу плиту. Книга впала на підлогу Ліниної спальні. З котроїсь кімнати загавкав Мовчун Редлі й почалапав сходами до нас.

— Двері, — наказала Ліна, не відриваючись від старого латинського словника. Її спальня зачинилася просто перед носом Мовчуна, і той обурено загавкав.

— Мовчуне, не лізь до мене в кімнату. Ми тут просто сидимо, а я зараз узагалі займуся музикою.

Я здивовано подивився на двері. Напевно, це був черговий урок від Мейкона. Ліна й оком не змигнула, ніби робила таке вже тисячу разів. Це був іще один прийом, подібний до того, який напередодні вона використала на Ріс і тітці Дел. У мене закрадалася думка, що чим менше днів залишатиметься до її дня народження, то більше у неї з’являтиметься чарівних сил.