Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Вона перегорнула сторінку.

— Це англійською. Ці сторінки списані англійською. Хтось почав перекладати текст у кінці книги. Бачиш? Тут інше чорнило.

Точно!

Але навіть англійські тексти були написані мовою столітньої давнини. На цій сторінці красувався інший вишуканий почерк, та й чорнило, чи якийсь інший барвник, було не тим.

— Перегорни назад.

Ліна підняла книгу й продовжила читати:

— «Обраний не уникне своєї долі. Жереб кинуто, і ніхто його не забере. Наділений силою назавжди піде у велику пітьму чи велике світло. Якщо ж останньої години шістнадцятого місяця його не обрали, порушиться порядок речей. Цьому не бути. Книга зробить вибір сама і на віки вічні».

— То виходить, обрання не уникнути?

— А я про що тобі товкмачу.

Я дивився на слова, які зовсім не наближали мене до розгадки.

— Але що точно відбувається в день обрання? Чарівний місяць має надіслати якийсь диво-промінь?

Ліна проглянула сторінку.

— Тут не написано. Я тільки зрозуміла, що це відбувається під місяцем, опівночі. «У серці великої пітьми під великим сяйвом, від якого походимо ми». Але це може трапитися де завгодно. І нічого такого ти не побачиш — просто трапиться і все. Навіть без місячного проміння.

— Але як саме це відбувається?

Я мав знати кожну дрібницю, а Ліна й досі не казала мені всієї правди. А ще не відривала від сторінки очей.

— Як написано в книзі — для більшості чародіїв це свідомий вибір. Наділений силою, тобто чародій, робить свій вічний вибір. Вони самі вибирають своє покликання — служити світлу чи пітьмі. От до чого тут слова про свободу волі й дії. Смертні так само обирають, бути їм гарними чи поганими, от тільки чародії роблять свій вибір навічно. Вони вибирають життя, яким хочуть жити, те, як вони взаємодіятимуть з чарівним усесвітом й одне з одним. Це як обітниця, яку вони дають природному світу, порядку речей. Звучить дивно, я знаю.

— У шістнадцять років? Як можна в шістнадцять років зробити вибір на все своє життя?

— Принаймні це можуть зробити ті, кому пощастило. У них бодай є вибір.

Я ледве зважився на наступне запитання:

— То що буде з тобою?

— Ріс каже, що людина просто змінюється. Це трапляється за одну секунду, за один удар серця. Ти відчуваєш енергію, силу, яка поширюється твоїм тілом, ніби ти вдруге народжуєшся на світ, — додала вона зі смутком. — Принаймні так каже Ріс.

— Звучить непогано.

— Ріс описує це як безмежне тепло. Вона розповідала, що в ту мить їй здалося, нібито сонце світило на неї одну. Тоді ж розумієш, який для тебе було обрано шлях.

Усе звучало так легко, так безтурботно, ніби Ліна й досі приховувала від мене правду. Зокрема стосовно того, що відчуває чародій, який стає темним. Я не став розпитувати, хоча й знав, що Ліна теж про це думає.

«Ось так?»

«Ось так. І зовсім не боляче, можеш не хвилюватись».

Так, я хвилювався про фізичні відчуття, але не тільки.

«Я спокійний».

«Я теж».

Цього разу ми не зізналися у наших думках навіть собі самим.

Сонячне світло скотилося на підлогу й поповзло по плетеному килимку, осипаючи його різнобарвні узори всіма відтінками позолоти. На хвилину Лінине обличчя, очі й волосся — усе, чого торкнулося світло, — стали золотими. Вона була прегарна й неймовірно, нереально далека, а ще, як оті ілюстрації з книги, трішки неземна.

— Захід сонця. Дядько Мейкон може прокинутися щомиті. Слід заховати книгу, — вона згорнула її й сунула назад мені в сумку. — Забери з собою. Якщо дядько знайде книгу, то не бачити мені її, як і інших «небезпечних» речей.

— Я ніяк не можу зрозуміти, що вони з Аммою приховують. Якщо це фатум і нічого не можна змінити, то навіщо мовчати?

Ліна не дивилася на мене. Я притягнув її до себе, і вона пригорнулася до моїх грудей. Вона мовчала, але навіть крізь светр і олімпійку я відчував, як її серце б’ється поруч із моїм.

Потім вона подивилася на альт, і музика почала потроху стихати, втрачаючи силу, як вечірнє сонце.

Наступного дня ми були єдиними учнями школи Джексона, які думали бодай про якесь чтиво.

На уроках руки підіймали тільки ті, хто хотів вийти в туалет, а ручки залишали своє чорнило не у зошитах, а виключно на записках. Усі тільки й обговорювали, хто є у списку, кому пощастило менше, а кому пощастило менше за всіх.

Грудень у школі Джексона означав лише одне: зимовий бал. Ми були в їдальні, коли Ліна вперше підняла цю тему.

— Ти вже запросив кого-небудь? — спитала Ліна в Лінка.