Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— Що, справді павуки?

Я ловив відблиски світла на Ліниних вустах. Намагався не думати про них і про бажання поцілувати маленький півмісяць на її щоці. Її плечі, обличчя, коси — все світилося ледь помітним сяйвом срібного пилку. Навіть колір її родимки здавався сьогодні сріблястим.

— Жартую. Скоріш за все, він купив сукню в якійсь маленькій крамничці в Римі, Парижі чи Нью-Йорку. Дядькові Мейкону до вподоби гарні речі, — вона торкнулася срібного півмісяця-кулона на разку спогадів — напевне, теж подарунка від дядька М.

З темряви коридору почувся знайомий розмірений голос:

— У Будапешті, а не в Парижі. А з рештою ти права.

Мейкон з’явився у смокінгу, ідеально випрасуваних чорних брюках і білій накрохмаленій сорочці. Срібні запонки на сорочці блищали у сяйві свічки.

— Ітане, я буду тобі щиро вдячний, якщо ти сьогодні подбаєш про мою племінницю. Ти ж знаєш — я спокійніший, коли вона увечері вдома, — він передав мені бутоньєрку до Ліниної сукні — маленький віночок, сплетений з південного жасмину. — Дуже добре.

— Дядьку М.! — дещо роздратовано вигукнула Ліна.

Я придивився до бутоньєрки: зі шпильки-застібки звисала срібна каблучка. На ній виднівся напис невідомою, проте знайомою мені з «Книги місяців» мовою. Не потрібно було придивлятися ближче, щоб зрозуміти, що це була та сама каблучка, яку Ліна до сьогодні носила щодня. Я дістав Аммину бутоньєрку — вони були ідентичні. Тепер, коли на срібну каблучку наклали захисне заклинання сотні чародіїв і низка Амминих пращурів, між нами не повинен був стати жоден дух.

— Гадаю, сер, що завдяки вашій та Амминій турботі Ліна благополучно переживе шкільний бал, — усміхнувся я.

Але Мейкон не всміхався.

— Я хвилююся не за бал. Але у будь-якому разі вдячний Амарії за допомогу.

Ліна переводила насуплений погляд з мене на Мейкона і назад. Можливо, ми обидва не сяяли щастям.

— Тепер моя черга, — взяла вона бутоньєрку зі столу в холі та причепила її мені на піджак. Це була проста біла троянда із паростком жасмину. — І будь ласка, хоч на мить перестаньте за мене хвилюватися. Мені ніяково. Я можу й сама дати собі раду.

Мейкона ці слова не переконали:

— В будь-якому разі, я б не хотів, аби хтось постраждав.

Я не розумів, про кого йшлося — про відьом зі школи Джексона чи про могутню темну чародійку Сарафину. Та, з огляду на події останніх місяців, поставився до цієї фрази серйозно.

— І щоб Ліна прийшла не пізніше полуночі.

— Це якийсь особливо чарівний час?

— Ні, це її комендантська година.

Я ледь стримав сміх.

Дорогою до школи Ліна помітно хвилювалася. Вона напружено сиділа на передньому сидінні й без упину налаштовувала радіо, осмикувала сукню й розправляла пасок безпеки.

— Розслабся.

— Правда ж, це дурниця, що ми вирішили туди їхати? — запитала вона, з нетерпінням чекаючи відповіді.

— Що ти маєш на увазі?

— Усі ж ненавидять мене, — опустила вона очі.

— Тобто усі ненавидять нас.

— Гаразд, нас.

— Ми не зобов’язані туди йти.

— Ні, я хочу. В тому-то й річ… — вона декілька разів покрутила на зап’ястку бутоньєрку. — Минулого року ми з Ридлі збиралися піти разом, але…

Навіть подумки я не хотів чути, що вона скаже далі.

— Все встигло змінитися. Ридлі виповнилося шістнадцять, і я була змушена залишити школу.

— Цього року все не так. Це просто бал. І все на своїх місцях. Вона насупилась і закрила люстерко.

«Поки що».

Коли ми увійшли до спортзалу, навіть я здивувався, як ретельно шкільна рада попрацювала над ним у вихідні. Школа Джексона вирішила втілити «Сон зимової ночі». Скрізь зі стелі звисали паперові сніжинки — деякі просто білі, деякі з фольгою, блискітками чи іншим мерехтливим матеріалом; по кутках спортзалу пінився штучний мильний сніг, а колони огинали білі миготливі гірлянди.

— Вітаю, Ітане. Ліно, ти неперевершена, — тренерка Крос простягнула нам по склянці гатлінівського персикового пуншу. На ній була чорна сукня, що відкривала трішки забагато струнких ніг — напевно, спеціально для Лінка.

Подивившись на Ліну, я пригадав срібні сніжинки з її дому — їх не потрібно було підвішувати на жилку, і вони блищали без фольги. Однак навіть тут Лінині очі сяяли, і вона міцно тримала мене за руку, немов дитина, яка уперше святкує день народження в колі гостей. Я ніколи не вірив Лінку, що шкільні бали можуть так сильно впливати на дівчат, але тепер переконався, що й не тільки на простих смертних.