Маргарет Штоль - Чарівні створіння

«Не дай їй перемогти, якщо хто і відьма — то це вона».

«Не вона одна, Ітане».

У парі з Ерлом до Емілі приєдналася Саванна. Вона була точнісінькою копією Емілі, хіба що сріблясто-персикове поєднання замінила на сріблясто-рожеве. Ь’ спідниця так само стирчала навсібіч. Якщо постаратися, можна було запросто уявити їхні весілля — прямо тут, просто зараз. От жах!

Ерл не відривав очей від підлоги — він усіляко намагався мене уникати.

— Ходімо, Емілі, зараз оголошуватимуть короля й королеву, — багатозначно звернулась до Емілі Саванна. — Більше вас не затримуватиму, — Саванна вказала на чергу, що вишикувалась до фотографа. — Ліно, тебе ж хоч буде видно на фото? — вколола вона, знявшись із місця величезною хмарою солодко-кремових спідниць.

— Наступний!

Лінине волосся знову почало скручуватися.

«Не зважай на них, вони ідіоти. Забий, та й усе».

Я знову почув голос фотографа:

— Наступний!

Я узяв Ліну за руку і потягнув її до штучного замету. Спершу вона подивилася на мене затуманеними очима, але потім туман розвіявся, буря вляглася.

— Висипай сніг, — почув я звіддаля.

«Ти маєш рацію. Не зважати, та й усе».

Я нахилився до її вуст.

«Важлива тільки ти».

І поцілував її у світлі гаснучого спалаху фотоапарата. На мить, на одну досконалу мить здалося, що у світі більше немає нікого і нічого.

Сліпуче сяйво, і раптом на нас звідусіль полилася біла липка суміш.

«Що за?..»

Ліні перехопило подих. Я намагався відтерти очі, але піна була скрізь. А Лінина зачіска, макіяж, сукня… її перший танок… Усе було зіпсовано.

Маса пінилася і нагадувала за густиною тісто на млинці. Вона продовжувала скапувати з відра, що висіло над нашими головами і мало б висипати у кадр штучні сніжинки. Я звів очі, та лишень отримав іще одну порцію липкої гидоти. Відро впало і з гуркотом покотилося геть.

— Хто налив у сніг води?! — гнівно викрикнув фотограф. Усі мовчали, а я був готовий битись об заклад, що «Янголи-охоронці» школи Джексона точно «були ні до чого».

— Вона тане! — вигукнув хтось із юрби. Ми стояли в калюжі білої мильної піни чи клею абощо, більш за все воліючи дійсно розтанути і зникнути з цієї ганебної сцени. Принаймні для всіх, хто рвав із нас животи, ми мали вигляд талих сніговиків. Саванна з Емілі стояли осторонь і смакували кожну хвилину чи не найприкрішої події у Ліниному житті.

Раптом з натовпу озвався хлопець:

— Було сидіти вдома!

Цього дурня я б упізнав скрізь. Я постійно чув його голос на спортмайданчику, а поза ним він, у принципі, й не навчився розмовляти. Та зараз Ерл саме нашіптував щось на вухо Саванні, поклавши руку їй на плече.

Це вже було занадто. Ерл навіть не помітив, як я промчав до нього з іншого кутка спортзали і замахнувся йому в щелепу мильним кулаком. Він гепнувся на підлогу, штурхонувши в польоті обручі на розфуфиреному Саванниному заду.

— Якого дідька? Ти геть здурів, Вейте? — Ерл намагався був підвестися, але я пхнув його назад ногою.

— Лежи тихо.

Ерл сів, поправляючи комір піджака, ніби це могло анулювати його нокдаун.

— Сподіваюся, ти розумієш, що робиш, — кинув він, але підвестися більше не намагався. Патякати він міг що завгодно, але ми обоє знали, що смикнись Ерл іще раз, і з нас двох на підлозі знову опиниться він.

— Цілком, — відповів я, витягуючи Ліну зі ще більшої в’язкої калюжі, що мала бути сніговим заметом.

— Ходімо, Ерле. Вже оголошують короля й королеву, — роздратовано мовила Саванна, і Ерл підвівся, обтрушуючи костюм.

Я протер очі, прибираючи з обличчя мокре волосся. Ліна стояла поряд, здригаючись від холоду. З її сукні мутною водою скапував штучний сніг. Навіть у натовпі навколо неї залишалося трохи простору — ніхто, крім мене, не наважувався підійти до Ліни ближче. Я спробував витерти її обличчя рукавом, але вона відступила.

«Так завжди».

— Ліно.

«Я мала б здогадатися».

Поряд з нею з’явилася Ридлі вкупі з Лінком. Вона не тямила себе від гніву.

— Не розумію, сестричко, чого ти тусиш із такими, як вони, — вона випльовувала ці слова з такою ж огидою, з якою дещо раніше говорила Емілі. — Вони не можуть так ставитися до нас — ніхто з них ні до кого з нас, темних чи світлих. Де твоє відчуття гідності, Ліно-худі-коліна?

— Це того не варте. Не сьогодні. Я просто хочу додому, — Ліні було так ніяково, що вона навіть не сердилася на Ридлі. Вона мала або боротися, або скласти зброю, і у цьому випадку вибрала останнє. — Ітане, відвези мене додому.