Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— Як ти можеш йому допомагати? — запитала Пайпер. — Він же потвора.

— Це брехня, — каркнув Вільям Ланкастер зі свого візка.

— Ні, не брехня, — несподівано озвалася Люсіль. Це були її перші слова відтоді, як її розум оговтався після зустрічі з Вільямом. До цього дідуган був сам не свій від радості, хихочучи і зловтішаючись зі свого вдалого трюку та спостерігаючи, як Джил зв’язував Пайпер, поки Люсіль, охоплена невимовним жахом, безпорадно стояла поруч з Ваятом на руках. Звук її голосу шкрябонув Пайпер по нервах, як наждачний папір по гладенькій відполірованій поверхні.

— Я все пам’ятаю, — продовжила Люсіль. — Я пам’ятаю, що ти зробив із моєю матір’ю. Ти намагався знищити її. А вона кохала тебе.

— Вона мене не кохала! — заверещав Вільям. — Вона мене ніколи по-справжньому не кохала! Якби кохала, то дала б мені все, чого я прагнув. Ось у чому полягає істинне кохання.

— Я ніколи не думала, що мені доведеться це говорити, Вільяме Ланкастер, — тихо мовила Люсіль. — Але мені просто жаль тебе. Ти зруйнував своє життя. Зруйнував життя моєї матері. І все — заради того, про що ти ані найменшого поняття не маєш.

— Прибережи свою жалість для себе, жінко, — відповів Вільям голосом, сповненим злоби і презирства. — За п’ять хвилин ти помреш, а я їстиму твоє іще живе серце.

— І не надійся, приятелю!

— Фібі! — радісно вигукнула Пайпер.

Вона й поняття не мала, як це сталося, що її сестра прийшла на допомогу саме в той момент, коли вона була найбільш потрібною. Але це вже не мало значення. Головне — що вона вчасно з’явилася. І була готова з радістю приєднатися до магічної сили трьох. Невидимої, але завжди потужної.

— І про мене не забудьте, — раптом пролунав іще один голос. Пайпер відчула неймовірне полегшення, побачивши, як біля Люсіль та Ваята матеріалізувалася Пейдж. — Швидко, як блискавка, — мовила Пейдж, обнімаючи їх. А потім поглянула на Джила, що завмер, як прикутий, біля Вільяма Ланкастера.

— Хоча це й необов’язково, але почекай мене, перш ніж витрясеш з нього душу, Фібі.

— Дякую, але поки що не збираюся цього робити, — відповіла Фібі з похмурою посмішкою.

— Люсіль, те, що зараз відбудеться, може здатися вам трохи дивним і незвичним, — звернулася до неї Пейдж. — Інколи краще заплющити очі — так буде легше.

— Якщо це дозволить убезпечити Ваята — я не заперечую! — відповіла Люсіль.

— Оті прекрасно, — гукнула Пейдж. — Гайда додому! — скомандувала вона.

Ураз пролився дощик сліпучих іскорок — і вона щезла, телепортувавшись разом із Люсіль і Ваятом.

У Джила Таунсенда від подиву аж щелепа відвисла.

— Ні! — люто загримів Вільям Ланкастер. Він зробив неймовірне зусилля, щоб підвестися з візка, але ноги не слухалися його. — Ми мусимо будь-що повернути її! Мусимо завершити заклинання!

— Усе гаразд, Вільяме. Я зараз все владнаю, — заспокоїв його Джил. — Не марнуй свої сили. Тобі не можна нервувати.

Він зиркнув на Пайпер і його очі перетворилися на вузькі щілини. Від невимушеного й дружнього Джила Таунсенда, яким вона його знала, і слід прохолов. Вона мовчки спостерігала, як Джил вправно і неспішно розстебнув свій рюкзак, що висів позаду Вільямового візка.

— Стережися, Фібі! — вигукнула Пайпер, попереджаючи сестру про небезпеку. — У нього ніж.

— І не простий ніж, — сказав Джил, — а жертовний. Атаме. Одна жертва вислизнула з наших рук, але я певен, що знаю, де знайти їй повноцінну заміну. Друг мого ворога є моїм ворогом. І це означає, що ти — гарна кандидатура.

Він зробив крок до Пайпер.

— Ну ви і виродки! — глузливо мовила Фібі. — Нічого не скажеш — справжні мужчини. — І вона почала повільно, але впевнено наближатися. — Що сталося, хлопче? Чи ти сміливий тільки з пенсіонерками та з тими, у кого зв’язані руки?

«Молодчага Фібі! — подумала Пайпер. — Якщо є сумніви, то бий на чоловіче я. Це — майже завжди найуразливіша точка».

— Одного разу я вже збила тебе з ніг, — вела далі Фібі. Вона підійшла іще ближче, на відстань, з якої міг дістати її своїм ударом Джил. Зачувши голос Фібі, Джил закляк на місці обличчям до Пайпер. Але очима стежив за кожним рухом Фібі.

— Давай поб’ємося об заклад, що я завалю тебе і вдруге!

Але Джил не поворухнувся. Пайпер майже чула, як несамовито гасають думки у його голові. Лише кілька кроків відділяли його від місця, де сиділа вона — абсолютно беззахисна. Але рушити до неї означало для Джила проігнорувати виклик, кинутий Фібі.

— То що — завалити тебе, хлопче? — перепитала Фібі так, наче прекрасно бачила ту шалену боротьбу в Джиловій голові. Їй необхідно було сказати щось таке, що вивело б його з рівноваги. — Ага, то ти хочеш, щоб я вдалася до образливих слів. Що ж, добре. Я не заперечую.