Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Вирішивши трохи відпочити від завалів, що утворилися на її столі, Фібі прослизнула у редакційну відпочивальню, щоб випити газованої води з кофеїном. Якщо це вже не допоможе їй збадьоритися, подумала вона, тоді — гаплик. Коли вона йшла через кімнату, то її увагу привернула розмова між Елен — з відділу некрологів та шлюбних оголошень — та іще однією колегою, імені якої вона не знала.

— Я не спеціально підслуховувала, — сказала Фібі.

— Усе гаразд! Ніяких таємниць, — відмахнулася Елен. — Я розповідала Джоанні про одне шлюбне повідомлення. Хлопець взяв прізвище дівчини, уявляєш?

— Гм-м-м, оригінально, — прокоментувала Фібі.

— Скоріш це схоже на підлабузництво з дурістю нарівно, — вела далі Елен. — Часто в подібних оголошеннях міститься певна родинна інформація. З неї випливає, що цей хлопець ще в дитинстві втратив батьків та майже всіх своїх родичів. Тож щоб продемонструвати, який щасливий він з того, що стане членом нової родини, цей тип бере собі прізвище дружини. Нарешті у нього буде родина, яку він завжди хотів і якої йому завжди бракувало, а у його нових родичів з’явиться продовжувач родинного прізвища.

— Це дійсно дурість і підлабузництво, — погодилася Фібі й відчула раптовий приплив енергії, який не мав нічого спільного з кофеїном. — Дякую. Справді смішно. Поговоримо пізніше. Купа листів на моєму столі чекає на мене.

— Співчуваю, — мовила Елен.

Фібі швидко рушила з кімнати відпочинку до свого кабінету, де відразу ж почала порпатися серед листів, доки не знайшла той, на якому зробила помітки під час телефонної розмови з Пейдж.

«Ось воно», — подумала вона. Це було ім’я жінки, з якою колись одружився Донован Хоуторн, яка народила йому сина і — так вдало для Донована — померла при пологах. Її звали Клер Емерсон.

Підтвердження чи спростування цієї інформації займе не більше від двох хвилин, але, якщо навіть здогадка була хибною, однаково їй вдалося виявити, як Донован Хоуторн спромігся щезнути з екрана пошукового радара.

Він просто замаскувався.

— Нарешті!

Перше, що почула Пайпер, увійшовши до клубу з Ваятом на руках, був цей голос. Голос водночас роздратований і дещо агресивний. Одного почутого нею слова було достатньо, щоб зрозуміти — чому Джил так швидко викликав підкріплення.

«Я б і сама так вчинила», — подумала Пайпер. А ще вона прекрасно зрозуміла, чому їхній загадковий гість упав. Скрізь висів густий туман, від якого дороги та тротуари стали слизькими. Саме тому вона несла Ваята сама, бо хотіла, щоб у Люсіль були вільні руки.

— Я вже тут, — вигукнула Пайпер, заходячи до клубу. Бар був освітлений, наче Джил працював, очікуючи на її приїзд, але в решті приміщення клубу було темно. Скраю біля столиків вона побачила якусь постать.

— Джиле?

— Я тут, Пайпер, — почувся голос Джила.

— А чому ти не вмикаєш світло? — спитала вона.

— Тому що я попросив його цього не робити, — каркнув голос діда. — Я не люблю яскравих ліхтарів. Від них у мене болять очі. Я вже постраждав сьогодні один раз. І не бачу підстав завдавати собі додаткових неприємностей.

— Усі лампочки у нашому клубі обладнані реостатами для регулювання сили світла, — тихо, але твердо відказала Пайпер, наближаючись до таємничого гостя. — Джиле, увімкни, будь ласка, неяскраве світло.

«Настав час продемонструвати, хто в клубі хазяїн, — подумала вона. — І розібратися, нарешті, що за чортівня тут відбувається».

— Я чула про вашу травму і висловлюю вам своє співчуття, містере… — Пайпер замовкла, але, не почувши імені у відповідь, продовжила: — Може, ви мені, усе ж таки, розкажете, як це сталося?

Цієї миті навколо неї повільно, з нарочитою театральністю, почало з’являтися світло.

— Як сталося, як сталося… Я розкажу вам, як це сталося! — пробубонів роздратований голос. — Мене підступно зрадила віроломна жінка!

— О ні!

Ці два слова, вимовлені переляканою Люсіль, змусили Пайпер вклякнути на місці. Світло у залі нарешті стало достатньо, щоб добре придивитися до чоловіка перед нею.

Він мав вигляд істоти з фільму жахів. «„Привид нічного клубу“ — саме так він би називався», — подумала Пайпер. Привид сидів не на стільці за столиком, як їй спочатку здалося, а в інвалідному візку. Тіло його являло собою химерне поєднання старечості з помітними ознаками молодості. Ноги були виснажені й безпорадно-слабкі, але в руках угадувалася неабияка міць.

До того ж тіло не було статичним. Поки Пайпер з огидою споглядала його, воно увесь час змінювалося. То обличчя ставало таким гарним, що у Пайпер аж подих перехоплювало, то враз марніло і зморщувалося. Незмінними залишалися тільки очі. Яскраво-зелені, зі злобним і лукавим виразом, вони були схожі на вуглини у пекельному вогнищі.