Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— Мені справді дуже незручно, — сказала Фібі. Джил, слухаючи її, зробив глибокий-глибокий вдих. — Чесно кажучи, ми всі зараз дещо знервовані, — продовжила вона.

— Та нічого, не переймайтеся, — відповів Джил Таунсенд і слабо посміхнувся. — Не пам’ятаю, щоб мене отак колись хтось завалив, скажу вам чесно. — Він на мить замовк, і на його обличчі з’явився стражденний вираз. — Сподіваюся, ця фраза прозвучала не надто самозакохано.

— Аж ніяк, — зі сміхом відповіла Фібі та краєм ока помітила, як Пейдж та Пайпер схвально перезирнулися, належним чином оцінивши таку реакцію Джила. — Так що ви хотіли сказати Пайпер?

— Коли? — запитав Джил.

— Коли увірвалися до клубу, — пояснила Фібі. — Ви ж хотіли щось сказати. А я вас так грубо перервала.

— А, дійсно, — вигукнув Джил. — Власне, я просто хотів висловити своє полегшення, побачивши, що Пайпер не сама. Я прийшов трохи раніше, бо побоювався, що вона у клубі сама.

— Заждіть, це ви про що? — спитала його Фібі.

Привітне обличчя Джила вмить стало серйозним.

— А ви що — не в курсі? Про це розповідають у всіх новинах. Я почув дорогою сюди.

Запала мертва тиша.

— Іще одне вбивство, так? — тихо спитала Пайпер.

— Так, — ствердно кивнув Джил. — Але все навіть гірше, ніж здається. Річ у тім, що жертву вбивства звали Норман Джонс.

Надто вже довго довелося йому чекати.

Він всіляко намагався не давати волю своїй нетерплячості. Намагався не керуватися емоціями взагалі. Емоції — це вразливість і слабкість. До такого висновку він дійшов завдяки власному гіркому досвіду. Емоції — це розкіш, у якій він вже давно навчився собі відмовляти. Хіба не заплатив він за потурання власним забаганкам зависоку ціну?

Але ж як близько він тепер до досягнення своєї мети! І жахлива іронія полягала в тому, що чим ближче до мети він був, тим віддаленішим здавався його остаточний тріумф.

Інколи почуття образи за таку несправедливість хвилею накочувалося на нього, затьмарюючи думки, утруднюючи дихання.

У такі миті було вкрай важко керуватися розумом, а не емоціями. Дуже важко виявляти терплячість і вірити, що невдовзі його мукам настане край. Але він уже з'явився на обрії.

«Скільки ще залишилося чекати?» — думав він, поборюючи біль, перемагаючи скутість у тілі, яке й досі відмовлялося коритися його волі.

Скільки ще чекати?

— Дякую за допомогу, Пайпер, — сказав чоловік у спортивній куртці — це була буденна цивільна одіж з написом «Поліція» на спині. — Ви знаєте порядок: якщо у нас виникнуть нові запитання, ми з вами зв’яжемося.

— Буду дуже рада знову тебе бачити, Дарріле, — відповіла Пайпер, проводжаючи поліцейського очима до дверей клубу. — Шкода тільки, що не змогла допомогти чимось суттєвим.

— Певен, що зможете — рано чи пізно, — сказав детектив Дарріл Морріс.

— Спасибі за довіру, — подякувала Пайпер.

«Нарешті! Нарешті хоч щось зрушило з місця», — подумала вона.

Звичайно ж, те що детектив Дарріл Морріс, який займався розслідуванням убивства Нормана Джонса, зайшов сьогодні до них у клуб, могло бути звичайнісіньким везінням. Але внутрішній голос підказував Пайпер, що це не так. Детектив Морріс та сестри Холівелл знали одне одного надто добре, щоб його прихід був везінням чи просто випадковістю — особливо у такій серйозній ситуації.

Упродовж кількох років сестри були неофіційними зв’язківцями поліції, підтримуючи контакт через Дарріла. Вони познайомились, коли загинули двоє людей: Прю — старша сестра Пайпер і Фібі, а також її наречений, поліцейський детектив Енді Трюдо. Енді загинув першим, і Дарріл разом із сестрами тужив з приводу його смерті, а їхнє спільне горе утворило між ними невидимий, але нерозривний зв’язок.

Як і Енді, Дарріл спочатку не міг взяти до тями, ким насправді є сестри Холівелл. Але низка подій з реальними небезпеками, які їм загрожували, допомогли йому не тільки усвідомити, ким вони є, а й почати потроху їм допомагати. Інколи Дарріл приходив до них порадитися: коли розпочинати розслідування не було формального приводу, він хотів перевірити наявність чи відсутність у справі якихось надприродних чи екстраординарних чинників. Те, що він не прийшов обговорити серію нещодавніх убивств, здивувало і навіть трохи стривожило сестер. Так, Дарріл суворо дотримувався правил професійної етики, але зазвичай таки звертався до чаклунок, якщо вважав, що вони зможуть йому допомогти.