Валерій Поляков - Щоденники дракона

Дорогою друзі розмовляли мало, та й тепер лише перекидались окремими фразами, немов розуміли одне одного без слів. Лам нарубав молодих дерев і тепер будував курінь під самою скелею, за кілька кроків од води. У ельфових руках деревця немов самі спліталися у стіну і ставали справжнім житлом.

Маарі розбирала м’ясо, що відкладаючи до вечері, що готуючись закоптити в диму. Вона вже повісила над вогнем казанок, додала туди зібране у лісі коріння, розвісила залишки м'яса, щоб прокоптились. Припасів у них вистачить на кілька днів.

За тими справами день скінчився, і гном, який ніколи не відмовляв собі у задоволенні поспати, поліз у курінь. Слідом вляглися й ельфи. Скоро всі спали. Коли, за годину, до їхньої стоянки підлетів дракон і вмостився поряд на скелі, щоб вслухатися у їхні сни, ніхто в курені й не ворухнувся.

Прокинувшись вранці — причому Лам відзначив, що всупереч своїм звичкам проспав схід сонця — друзі відчули себе напрочуд бадьорими. Приємно здивувало їх і те, що хвилювання, викликане вчорашньою зустріччю з привидом, духом чи невідомо ким, геть пройшло. Здавалося, що та неприємність відбулася хіба колись давно, чи й не сто років тому. Маарі стала для їхньої маленької компанії таким самим другом, якими були Рав із Ламом. Неначе й вона росла та навчалася з ними у школі й усі минулі роки вони мандрували разом.

З апетитом поївши, мандрівники склали речі і рушили в дорогу. Та тепер вони не розходились, як завжди, а йшли поряд, бо так їм було приємніше. Щось нове з'явилося у їхніх стосунках після тієї ночі. Вранці, займаючись щоденним психотренінгом, Лам та Маарі заглиблювались у свої почуття, аналізували доступні їм зони підсвідомості. Тепер їм обом було відомо, що вони пов'язані між собою назавжди. Та мови про це не заводили, хоча кожен відчував, що й інший — знає. І цим мовчанням все було сказано. Знали тепер вони й те, що година їхнього спільного щастя десь далеко попереду, а зараз вони лише друзі і мають пройти довгу дорогу до ще невідомої їм мети, якої мусили досягти неодмінно.

Рав, хоч і був «грубошкірим» порівняно з ельфами, також знав їхню таємницю і радів за друзів. Так, усі переповнені щастям, вони йшли вже половину дня. Та ось гном, що йшов попереду, побачив невеличкий кам'яний будиночок. Навколо будиночка був розбитий город, а майже впритул до нього росли кущі з ягодами та плодові дерева, віти яких хилилися під тягарем ще не зібраного врожаю. Поряд протікав великий ручай, майже річка. Біля самого ґанку ручай розливався тихою затокою. Просто до поручнів під сходинками був прив'язаний човен, прикрашений химерним різьбленням. Тільки чомусь, живучи серед лісу, господарі нехтували безпекою і зовсім не тримали собак.

Коли друзі підійшли ближче, з будинку вийшов гном з білою-білою бородою, і привітно махнув їм рукою. Усім своїм виглядом він виявляв щиру радість.

— Заходьте, хлопці-дівчата, заходьте! Вам, я гадаю, не зайве буде спочити нічку чи й більше під справжнім дахом, помитися, поспати на ліжках із простирадлами! Мене звуть Ревліс. Живу я тут вже давно. Місце дуже гарне! — балакучий гном, не чекаючи відповіді від ошелешених мандрівників, мало не силоміць затягнув їх до передпокою.

— Вам, хлопці, віддаю оцю кімнату, вікнами на річку. А тобі, дівчина, оцю. З її вікна прегарний краєвид. Влаштовуйтесь, поки я розігрію для вас воду. Ти, дівчинко, підеш митися першою, а хлопці можуть почекати. Тебе, до речі, як звати? Маарі? Чудове ім’я! А вас, хлопці? Лам та Рав? Дуже гарно! Ну, йдіть по кімнатах, я зараз!

Приголомшені цим словоспадом, що зненацька проливсь їм на голови, друзі опинилися в своїх кімнатах раніше, ніж встигли прийти до тями. Рав із Ламом перезирнулися й розсміялись.

— Ото вже балакун! Мабуть, нудно буває самому у цій глушині! — сміючись, сказав ельф. — Таких приємно зустрічати!

— Так! У діда добра душа! Одразу відчувається приязнь, хоча він і занадто балакучий, — підтримав Рав.

Пізніше, вже за обідом, вимиті і перевдягнені в чисте, друзі слухали нескінченну балаканину господаря, який щиро радів їхній появі та нарікав на те, що мало буває у цих краях подорожніх, а без гостей, мовляв, у домі таки сумно.

І був довгий, спокійний вечір, і чай за столиком у садку, і м’які ліжка, що ніжно прийняли їх стомлені багатоденними мандрами тіла, і спокійний сон під люб’язною покрівлею.

Коли гості поснули, хазяїн підійшов до стіни у своїй кімнаті, підвів руку і мовою магів пошепки вимовив якусь формулу. Стіною, від середини, побігли концентричні світлові кільця, у центрі спалахнув не видимий раніше екран. На ньому з'явилося зображення якогось кабінету та його господаря. Подумки Ревліс промовив: