Валерій Поляков - Щоденники дракона

— Якщо досі ніхто тут не бував, то ми з вами — першопрохідці. Або ж нам підсунули браковані мапи! — теревенив Равеш, поки вони оглядали місцевість. — Куди йдемо, праворуч чи ліворуч?

— Праворуч! — одразу озвалася Маарі. — Там пагорби, отже має бути сухо!

— Ох і не подобається мені це болото! — Ламеніль, поворушив довгими вухами, роздивляючись довкіл. — У всякому болоті завжди повно життя. Щось плаває, щось повзає, щось літає. А тут усе мертве! Спробуйте відчути цю тишу: порожнина і зло! Я про такі місця чув. Тут живе нечисть, діти бога темряви. Від таких місць слід триматися подалі. І не відходьте один від одного. Полювати тут нема на що, а їжі нам на сьогодні й так вистачить. Згадайте закляття. Якщо промовлятимем утрьох, одночасно, їхня сила буде набагато більшою, самі знаєте. А з нечистими без магії не впораєшся. І найголовніше — у кого є зброя зі сріблом, дістаньте одразу! Рав, відклади свої стріли із срібними жалами, щоб були під рукою і не плуталися з простими, сталевими. Маарі, ти зроби те саме.

Друзі швидко розібралися зі зброєю. Маарі пошепки нагадувала собі бойові закляття, які знала. Лам витяг з рюкзака два довгих бойових ножі зі срібною насічкою на лезах і вклав їх за халяви чобіт. Аби були під рукою.

— Маарі, що у тебе зі зброї, крім лука, для таких випадків? — спитав ельф.

— Не хвилюйся! Я до цього готова! В моєму костурику впаяно уздовж леза срібні смуги. Навіть гак осрібнений. А вже працювати я із ним вмію — на спортивних іграх одна п’ять хвилин проти трьох гномів відбивалася. Мене й не дістали ані разу!

— Добре! Сподіваюся, усім все зрозуміло. Пішли до пагорбів. Я — останнім. У мене екстрасенсорика краща ніж у вас обох разом узятих, — продовжував керувати Лам. — Та не забувайте поглядати на всі боки. Якщо трапиться небезпека, ти, Маарі, одразу дивись у протилежний від нападника, бік. Аби ми не втрапили між двох вогнів. Може бути й таке.

Намагаючись не зачепити й сухого листка, друзі пішли берегом болота, тримаючись подалі від його мертвої, сонної води.

Вони йшли години чотири, так нікого і не зустрівши, поки не досягли підніжжя найближчого узвишшя, з якого сподівалися оцінити своє становище. Те, що вони побачили, втішило їх: болото, яке пролягло уздовж пагорбів, тяглося на південь, не перепинаючи їм шлях. Одначе йти вздовж цього неприємного місця, мабуть, доведеться ще довго. Оскільки вже насувався вечір, друзі вирішили шукати місце для ночівлі, подалі від болота, за широкою смугою майже суцільної лінії горбів. Вони спустилися їх західними схилами, аби потім знову звернути на південь, до Фісбенесу.

Просуваючись дуже обережно вони йшли ще близько години, поки за останнім на захід пагорбом знайшлося місце для відпочинку. З-під зарослого мохом, величезного, мов будинок, каменя, пробивалося невеличке, прозоре джерельце. А збоку, за десяток кроків, стояла суха сосна.

— Оце добре! — скрикнув Рав. — Якщо буде вночі біда, я прочитаю одне малесеньке, але дуже дійове закляття. Ця сосна вмить перетвориться на велетенський смолоскип, що висвітить все навкруги. Не менш, як на сотню кроків. А вже чого не терпить нечисть — то це світла!

— Добре, що тут таке чисте, прозоре джерельце! — додала Маарі. — Як мене вчили, нечисть таких місць не любить. Давайте тут і ляжемо: біля джерельця, під каменем.

Після вечері у Ламеніля з'явився настрій до віршування і він склав чудовий вірш про красу довколишньої природи, який одразу ж і прочитав друзям.

Вірш сподобався навіть гному, а вже Маарі просто аплодувала. Після цього друзі залили багаття водою, аби світло не приваблювало чужих поглядів і, з’єднавши свої магічні сили, спорудили над своїм тимчасовим пристанищем захисний купол-оболонку, додавши до цього ще кілька охоронних заклять. Спальні мішки не діставали бо ця ніч обіцяла ще бути теплою, а дощу не передбачалося.

Рав, як завжди, розпалив люльку, а ельфи тихо розповідали одне одному історії зі свого дитинства. Згадували друзів, з якими вчилися та грались, ділилися досвідом здобутим під час мандрівок просторами Лона. Потроху ховалося сонце, змовкала й розмова. Коли зійшов срібний місяць — Оранб, ельфи куняли, а Рав уже мало не хропів. Червоний місяць — Тайперр, мав зійти лише перед сходом сонця.

Ніч вже перейшла за середину, коли чутливий Лам відкрив очі, і завмер, не виказуючи себе жодним порухом. Щось турбувало його підсвідомість. Він обережно оглянув край лісу та схили пагорбів. Ніде не було помітно жодного руху, але відчуття тривоги наростало. Раптом він побачив, що захисний купол тріпонеться, як намет на вітрі. Його поверхнею перебігали вогники. Намагаючись не робити різких рухів, ельф розбудив своїх супутників.