Валерій Поляков - Щоденники дракона

Всі втрьох, мовчки, у повній тиші, приготували зброю. За якусь хвилину вже всі вони відчували, як на їхню екстрасенсорику тисне щось важезне, чорне, як сама ніч. Чужинський розум нав’язував їм відчуття страху, та друзі боронилися, підтримуючи одне одного.

— Воно йде нашими слідами! — прошепотіла Маарі.

— Так, ще хвилина, і ми його побачимо! — додав Ламеніль. — Слава Творцю, Оранб щедро ллє своє світло, отже нам усе буде видно. Равеш! Ти не забув свою обіцянку зробити вогнище з тієї сухої сосни? Думаю, це буде дуже доречно!

Рав, не зронивши й звуку, заряджав свій арбалет стрілою зі срібним жалом. Стрілець він був неабиякий, до того ж, як і всі гноми, чудово бачив у темряві, тому часто закладався на те, що в нічний час стрілою зніме шапку з кого завгодно на відстані за п’ятдесят кроків так само легко, як інший зробив би це рукою. І ніколи не програвав.

Добре змащений, випробуваний арбалет, сталевий лук якого викидав стандартну стрілу вагою в чотириста грамів майже на півмилі, звівся не скрипнувши.

Друзі чекали, не виказуючи особливого страху. Адже їх троє, а це — оптимальна кількість магів при застосуванні бойових формул.

Ось, нарешті, край лісу щось хитнулося і друзям здалося, що на галявину виплила суцільна маса мороку. Вона була більшою за великого ведмедя, не видавала щонайменшого звуку, але від неї просто віяло чимось таким, що мимоволі скручувало вузлом кишки і здіймало волосся сторч.

— Увага! — пошепки сказав Лам. — Може, наш захисний купол і не пропустить його, та краще не чекати. Рав! Стріляй і одразу пали сосну!

Далі події покотилися стрімкою лавиною. Хмара мороку, похитавшись мить біля кущів, рвучко полинула до друзів. Тенькнула тятива арбалета і страшний рев підтвердив, що стріла знайшла свою ціль. У ту ж мить спалахнула сосна, осяявши галявину ясним світлом. Ельфи виставили вперед свою зброю. Равеш заряджав арбалет. Від неочікуваного яскравого світла морок застогнав, немов од сильного болю. Його рух уповільнився, хоч і не на багато. За мить він вдарився об міць захисного куполу. Оборонні закляття не дали пробити його одразу. Маарі навіть встигла роздивитися стрілу, що застрягла десь у середині цього тіла — не тіла. Навкруг стріли розгорялось зеленкувате полум'я. Побачила як не витримав захисний купол і морок потягся до неї. Її палиця, зміцнена сріблом та магією, зупинила його. Тут таки в саме серце нечистого витвору вп’ялася ще одна стріла гнома. І одразу перед нею з'явився Лам і заходився сипати швидкі удари своїми двома ножами, читаючи, чи, скоріше — викрикуючи, якесь закляття невідоме їй закляття. Морок знову завив, та цього разу так гучно, що у всіх позакладало вуха, відскочив од них і запалав уже весь. Але той вогонь не був теплим життєдайним вогнем багаття — від нього ішов сморід зотліваючого трухлявого пня.

На щастя це тривало лише якусь мить, а тоді цей згусток «тухлого» вогню вибухнув, сипонувши навколо іскрами, і вони падали, згасаючи й не долітаючи до землі.

Друзі, не одразу змогли заспокоїтись: тяжко дихали та нервово спльовували, одмахуючись від смороду. Палаюча сосна яскраво освітлювала спорожнілу галявину.

— Боже, яка гидота! — скрикнула Маарі. — В житті про таке не чула й, маю надію, ніколи більше не почую!

— Добре, що Рав вистрілив у нього заздалегідь, — відізвався ельф. — Бачили, як воно горіло з середини, коли кинулося на нас?

— Ага! Я тоді подумав, що від додаткової порції срібла гірше не буде! — підтримав гном.

Тепер, зрозуміло, усім було не до сну, тому розклали багаття. Час від часу то один, то другий підіймали голови й намагалися розрізнити якісь зміни у природі. Та, на щастя, все було спокійно. Білий місяць вже нахилився до обрію і в його біле світло почали примішуватися червонясті тони місяця Тайперр, що вже з'явився на небозводі. До світанку було ще далеченько, отже, довелося знову влягтись. Помалу дрімали. Зранку рушили в дорогу майже не снідавши. Думали про те, що вони разом пройшли перший серйозний іспит і тепер знають напевне, що можуть покладатися одне на одного.

Йшли вони лісом, що, здавалося, не має меж. Де не де їм траплялися неглибокі яри, а, коли захід вже запалав зеленкуватими сполохами, вийшли до берега казково гарного озера. Береги його складалися із кам’яних скель і глибина, вочевидь, була немалою. Біля самої води простяглася невеличка смужка чистого піску, що ніжно виблискував під вечірнім сонцем. Вода озера була чистенька і прозора. Перед вечором Рав, пам'ятаючи про свій шлунок, підстрелив дебелого оленя, і тепер щосили тріщав чагарником, готуючи дерево для багаття.