Валерій Поляков - Щоденники дракона

Наборсавшись аж до повного задоволення, вони всілись вечеряти. А тобі, гном запалив люльку і, роздивляючись тліюче вугілля, замислився. Раптом плеснув себе долонею по коліну і сказав:

— Хай пліт ще день зачекає! А я зранку пробіжуся, погляну на хатинку того старого!

Маарі та Лам з подивом подивились на друга.

— Чого дивитесь? — огризнувся на них Рав. — Ех, ви! Правду кажуть, що ельфи легковірні від роду! Ви нічого дивного не помітили? То слухайте! Городина у нього не зібрана, а час для цього вже давно минув! Хоча б частина овочів мала вже бути складена в льох! Далі. Чому немає собак? Хазяїн казав, що живе там давно, а доріжок не витоптано. Як це? А будинок старий. І ще: навіщо потрібен човен, як ні вище, ні нижче за течією плисти не можна? Вам мало? Він не міг знати про наш прихід, а вечеря була зготована на чотирьох. І останнє. Ця історія з картою. Хіба хтось може самотужки перейти такі гори?

Равеш посмоктав згаслу люльку.

— Не вірю я в такі чудеса! І мапа аж надто точна! Збігаю, ще раз, подивлюся на того старого здалеку!

Ошелешені ельфи перезирнулись. Все це і справді виглядало якось дуже дивно.

— Одне тільки скажу, — промовив Ламеніль, — зла там не було! Ручаюся!

— Так! — підтримала Маарі. — Якщо там і була магія, то тільки добра! І той старий дуже добрий!

— Хіба я кажу, що він злий? Просто дивно це все, — відповів гном.

— Добре, ходімо зранку без вантажу всі разом! — закінчив розмову Ламеніль.

Коли зійшло сонце, всі втрьох притьма вирушили назад по власних слідах. Сонце вже досягло зеніту, коли вони побачили знайомий схил пагорба та тихе водяне плесо. У зарослій лататтям та ряскою воді самотньо плавала гнила колода, зачепившись уцілілою гілкою за берег. Замість будинку стояла велика, поросла мохом, геть потріскана скеля.

В книгозбірні університету було прохолодно, хоча опалення — був зимовий період — і працювало. Лам ходив вздовж стелажів, на яких розташувались колекції приватних щоденників: йому хотілося знайти найдревніші тексти з історії Нілмар. Служник показав йому, де шукати найстаріші манускрипти, хоча й попередив, що добірки книг часто змінюються, з плином часу книжки старіють, тому що найцінніше, служники книгозбірні переписують, а все інше просто спалюють. Насправді, найстаріші рукописи, які зміг відшукати ельф, сягали не більше, як двадцяти тисяч років. Лам запитав ще одного бібліотекаря, де знайти дійсно древні книги.

— Ти що, історію вивчаєш, хочеш вступити до університету? — запитав той.

— Загалом, ні! Просто цікавлюсь. Кажуть, колись давно, на планеті жили не так, як ми зараз.

— Не знаю, що тобі й сказати. Зустрінься з кимось із викладачів чи професорів.

— А де ж їх знайти?

— Ліворуч від входу — будинок з рожевого каменю. Кабінети професорів історичного факультету на другому поверсі. Спитай, може отримаєш дозвіл. Іноді стороннім дозволяють входити до сховища. Справа в тому, що за мільйон років книг зібралося стільки, що зараз у книгозбірні працює більше народу, ніж в університеті навчається студентів. Попри захист магічних заклять книги все одно старіють. А якщо робити копії, то вони виходять так само старі як і оригінали. Доводиться їх переписувати. То ж і сидять постійно сотні друкарів та переписувачів над текстами. А відвідувачів пускають у сховища якомога рідше.

Ламеніль подякував служителю й пішов шукати викладачів. Як не дивно, дозвіл він отримав одразу. Після нетривалої розмови зі старим ельфом, йому видали картку-перепустку та інструкцію по роботі з раритетами. Важко навіть уявити, яким було б його здивування, аби він довідався що за два дні до його появи у місті, ректора університету навідав їхній старий знайомий — добросердний гном Ревліс. Щоправда, в іншому одязі. Ревліс просто попросив ректора аби в університеті допомогли його молодим друзям. І не менше б Лам здивувався, побачивши, як ректор розмовляв із цим білобородим відвідувачем! То була розмова учня з учителем, якого він обожнює, і який раптом кинув усі свої справи, щоб прийти і погомоніти з цим учнем.

Після того, як старий пішов, ректор викликав до себе деканів і в думках показав їм портрети наших героїв, роз’яснивши, що їм треба дозволяти все, чого б вони не попрохали. Декани здивувалися, та висловлюватися з цього приводу не стали, а в свою чергу зібрали професорів та викладачів і передали їм наказ начальства. Тут вже не обійшлося без запитань, але відповідей на них все одно ніхто не отримав. Наказ було просто ще раз підтверджено.