Ли Бардуго - Королівство шахраїв

олесо крутилося, золоті й зелені сектори оберталися так швидко, що злилися в єдиний колір. Воно сповільнювалося й зупинялося, та, хай би яка випадала цифра, вона неодмінно була вдалою, адже люди раділи. У залі палацу азартних ігор було занадто спекотно, і Нінина голова свербіла під перукою, що мала непривабливу форму дзвона й була доповнена немодною сукнею. Цього разу Ніна не хотіла привертати увагу.

Під час першої зупинки в Західній Клепці Ніну ніхто не помітив, тому, перетнувши Східну Клепку, вона щосили намагалася вчинити так, аби під час другої зупинки її пересування в натовпі теж нікого не зацікавили. Через блокади юрба була не надто щільною, але люди не збиралися відмовлятися від задоволень. Ніна вже навідалася до грального палацу, всього за кілька кварталів на південь від цього, і тепер її робота добігала кінця. Каз ретельно обирав розважальні заклади. Це буде її четвертий і останній пункт призначення.

Посміхаючись і радіючи разом з іншими гравцями, Ніна намацала скляний контейнер у мішечку та зосередилася на чорних клітинах усередині. Вона відчувала глибокий холод, який вони випромінювали, повнилася відчуттям чогось більшого, чогось іншого, того, що розмовляло з її внутрішньою силою. Дівчина лише на мить завагалася, занадто яскраво пригадавши прохолоду моргу та сморід смерті. Згадала, як стояла над тілом мертвого чоловіка й зосереджувалася на знебарвленій шкірі довкола його рота.

Так само, як колись, користуючись своєю силою, щоб зцілювати чи розривати шкіру або навіть змушувати чиїсь щічки рум’янитися, Ніна зосередилася на клітинах, що вже розкладалися, і спрямувала тонкий шар некротичної плоті до щільного скляного контейнера. Цю посудину вона запхала до чорного оксамитового мішечка й тепер, стоячи серед цього галасливого натовпу та спостерігаючи за веселими барвами розкрученого колеса, Ніна відчувала його вагу. Мішечок звисав із її зап’ястя на срібній шворці.

Ніна нахилилася, щоб зробити ставку. Однією рукою поклала фішки на стіл, другою відімкнула скляний контейнер.

— Побажайте мені успіху! — звернулася дівчина до круп’є біля колеса, торкаючись розгорнутим мішечком його руки, розсипаючи мертві клітини на його пальці та дозволяючи їм розмножитися на здоровій шкірі.

Коли він потягнувся до колеса, його пальці вже були чорними.

— Ваша рука! — зойкнула якась жінка. — На ній щось є.

Круп’є повитирав пальці об свій вишитий зелений піджак, наче це було просто чорнило чи вугільний пил. Ніна зігнула пальці, і клітини поповзли рукавом круп’є аж до комірця, залишивши з одного боку на шиї чорні плями й закручуючись завитками з-під чоловікової щелепи до нижньої губи.

Хтось закричав, і гравці позадкували від круп’є, поки він збентежено озирався. Люди за іншими столами розгублено відірвалися від своїх колод і карт. Піт-бос та його посіпаки вже рухалися до них, готові придушити будь-яку бійку чи проблему, що перервала гру.

Ховаючись у натовпі, Ніна змахнула в повітрі рукою, і купка клітин перестрибнула на сусідку круп’є у дорогих з вигляду перлових прикрасах. Чорна зірка з’явилася в жінки на плечі, потворний маленький павучок, що спустився підборіддям на колону її шиї.

— Олено! — крикнув її дебелий партнер. — Твоє обличчя!

Поки Олена дряпала щоку, тупцяючи вперед у пошуках дзеркала, інші відвідувачі кинулися від неї навтьоки; крики поширювалися.

— Вона торкнулася круп’є! Це й на неї перескочило!

— Що на неї перескочило?

— Геть із мого шляху!

— Що тут сталося? — хотів знати піт-бос, плескаючи рукою по плечу спантеличеного круп’є.

— Допоможіть мені! — благав круп’є, здійнявши вгору руки. — Щось не так.

Піт-бос оцінив чорні плями на його обличчі та руках і хутко позадкував, але було вже занадто пізно. Рука, якою він торкнувся плеча круп’є, набула огидного багряно-чорного відтінку, і піт-бос теж закричав.

Ніна спостерігала, як жах набирає власного темпу, плентаючись гральною залою, мов розлючений пияк. Гравці перевертали стільці, бігли до дверей та, навіть рятуючи життя втечею, не забували хапати фішки. Перевернуті столи, розсипані карти, затоптані колоди на підлозі. Люди поспішали до дверей, відштовхуючи одне одного з дороги. Ніна рушила за ними, дозволяючи натовпу потягти її за собою, промайнути гральну залу й висипати на вулицю. Тут усе було так само, як на кожній із попередніх зупинок: повільна цівка жаху раптово оберталася на повномасштабну паніку. І ось тепер Ніна нарешті почула сирену. Її хвилеподібне виття опустилося на Клепку, то гучнішаючи, то стихаючи, відлунюючи від дахів і брукованих вулиць Кеттердама.