Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Інеж стояла близько, користуючись кожною нагодою вписатися в стійку найманки і відібрати в неї перевагу діставати далі. Тепер Мара була сильнішою, ніж тоді, коли вони зійшлися сам на сам на линві, вона добре відпочила й добре харчувалася. Утім, вона досі залишалася дівчинкою, яка навчалася битися на вулицях, а не у вежах якогось шуанського монастиря.

Першою помилкою Інеж був повільний відступ. За нього вона поплатилася глибоким порізом на лівому біцепсі. Лезо розітнуло підкладку, і тепер важко було міцно тримати ніж лівою рукою. Її другою помилкою стало те, що вона занадто сильно вдарила знизу вгору. Мара задалеко нахилилася і відчула, як Дуняшин клинок полоскотав їй ребра. Цього разу поріз був поверхневий, але він майже влучив у ціль.

Інеж не зважала на біль і зосередилася на своїй суперниці, пригадуючи те, що казав Бреккер: «Пошукай Дуняшині позначки. У бійців завжди є позначки». Проте рухи Білого Клинка здавалися непередбачуваними.

Вона однаково вправно користувалася правою та лівою рукою, не віддавала перевагу жодній зі своїх ніг і чекала до останнього, перш ніж ударити, нічим не видаючи своїх намірів. Вона була надзвичайна.

— Починаєш стомлюватися, Маро?

Інеж не відповіла, заощаджуючи енергію. Тоді як дихання Дуняші здавалося легким і рівним, Мара відчула себе трохи загальмованою. Не надто, але цього було достатньо, щоб найманка дістала перевагу. А потім Інеж побачила: перш ніж Дуняша зробила випад, її груди легенько смикнулися. Посмик, потім черговий випад. Її позначка була в диханні. Перед атакою найманка набирала повні груди повітря.

«Ось». Інеж ухилилася ліворуч, рвучко викинула руку вперед і швидко вдарила Дуняшу в бік своїм ножем. «Ось». Ще одна атака — з Дуняшиної руки заструменіла кров.

Інеж позадкувала, чекаючи, поки дівчина наблизиться до неї. Найманка полюбляла маскувати свої прямі напади іншими рухами, закручуючи клинки та зайвий раз розмахуючи ними. Це заважало читати її думки, але «ось». Швидкий ковток повітря. Інеж опустилася нижче й широко розмахнулася лівою ногою, збиваючи найманку з ніг. Це був її шанс. Мара скочила на ноги, скориставшись своєю направленою вгору інерцією і Дуняшиним падінням, щоб запхати ніж під шкіряну накладку, що захищала груди найманки.

Легко повернувши ніж, Інеж відчула кров на руці, а Дуняша шоковано загарчала. Тепер вона витріщалася на Мару, притискаючи до грудей долоню. Її очі звузилися. У погляді досі не було страху, лише тяжке й яскраве обурення, наче Інеж зіпсувала якусь важливу вечірку.

— Кров, яку ти пролила, королівська, — лютувала найманка. — Ти не варта такого дару.

Інеж було її майже шкода. Дуняша справді вважала себе спадкоємицею Ланцових, а можливо, була нею. Та хіба не про це мріє кожна дівчинка? Що прокинеться і виявиться принцесою. Або щедра доля нагородить її магічною могутністю. Мабуть, були люди, які так і жили. Можливо, ця дівчина була однією з них. «Але як щодо решти?» Як щодо тих невидимих дівчат, які залишалися ніким і нічим? «Ми вчилися тримати голови високо, наче несемо корону. Ми вчилися вичавлювати магію з буденності». Отак доводилося виживати, якщо ти не була обраною, якщо у твоїх жилах не текла королівська кров. Коли світ нічого тобі не винен, ти однаково щось від нього вимагаєш.

Інеж вигнула брову й повільно витерла кров королів об штани.

Дуняша загарчала й кинулася на Інеж, рубаючи й лупцюючи її однією рукою, а другою затискаючи рану, намагаючись зупинити кровотечу. Її, вочевидь, учили битися однією рукою. «Але їй ніколи не доводилося битися пораненою, — збагнула Інеж. — Мабуть, монахи пропустили той урок». І тепер, коли найманка мала рани, її позначка була ще очевиднішою.

Вони наблизилися до вістря на головному гребені церкви. Подекуди завитки із кованого заліза були розхитаними, тож Інеж відповідно підлаштувала свої кроки, тепер уже з легкістю ухиляючись від Дуняшиного натиску, завдаючи ударів правою та лівою руками, здобуваючи невеличкі перемоги: поріз там, влучний удар тут. Це була війна на виснаження, а найманка швидко втрачала кров.

— А ти краща, ніж я думала, — видихнула Дуняша, здивувавши Інеж своїм визнанням. Її очі були тьмяними від болю, рука на грудях стала липкою та червоною. Проте, поки вони стояли за кілька кроків одна від одної, влаштувавшись на високому металевому гребені, її постава досі залишалася прямою, а рівновага стійкою.

— Дякую, — відповіла Інеж. На смак слово здалося брехливим.