Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Мара стрибнула вперед і хутко кинулася до суперниці, впевнено крокуючи дахом, на якому провела так багато годин. Вона кинула зірочку назад у Дуняшу. Та легко ухилилася.

— Мої власні леза не зашкодять мені, — дорікнула найманка, наче задаючи прочухана малій дитині.

Але Інеж потрібно було не влучити в неї, а просто відвернути. Мара змахнула рукою, наче кидаючи ще одну зірочку, і, коли Дуняша зреагувала на цей рух, відштовхнулася від металевого гребня праворуч від себе, дозволяючи силі рикошету пронести себе повз суперницю. Потім присіла навпочіпки з ножами в руках і розітнула литку найманки.

Наступної миті Інеж підскочила на ноги і задки стрибнула через гребінь із кованого металу на даху церкви, не зводячи погляду з Дуняші. Проте дівчина лише засміялася.

— Твоя рішучість мене тішить, Маро. Не можу пригадати, коли востаннє хтось пустив із мене першу кров.

Дуняша стрибнула на кований залізний гребінь, і тепер дівчата стояли обличчям одна до одної, обидві з клинками напоготові. Найманка зробила глибокий випад, розрубуючи повітря, але Інеж не дозволила собі послухатися інстинктів, хоча так запекло билася на вулицях Кеттердама, щоб набути їх. Натомість вона відповіла так, як це зробив би акробат: коли на тебе летить гойдалка, ти не намагаєшся уникнути її; ти йдеш їй назустріч.

Інеж пірнула ближче до того місця, де Дуняша могла дістати її, наче вони були партнерами в танці, та, скориставшись інерцією атаки суперниці, порушила її рівновагу. Потім знову вдарила своїм ножем і розітнула дівчині другу литку.

Цього разу Дуняша зашипіла.

«Це вже краще за сміх», — подумала Інеж.

Найманка закрутилася в стислому русі, повертаючись на пальчиках ніг, наче кинджал на вістрі. Якщо вона й відчула біль, то не виказала цього. Тепер її долоні тримали два вигнутих клинки й рухалися у звивистому ритмі, а дівчина переслідувала Інеж уздовж металевого гребня.

Мара знала, що не зможе кинутися на леза. «Тоді зміни ритм», — порадила вона собі. Дозволила Дуняші погнатися за собою, відриваючись від даху й біжучи задки вздовж гребня, аж поки не побачила позаду себе тінь високого шпиля. Інеж удала, що кидається праворуч, підбадьорюючи суперницю стрибнути вперед. Замість того щоб перевірити маневр і втримати рівновагу, вона й далі падала. Єдиним рухом Мара повернула в піхви свої ножі та вхопилася однією рукою за шпиль, розгойдала своє тіло довкола нього й опинилася з іншого боку. Тепер шпиль був між суперницями. Коли клинки дзенькнули по металу, Дуняша роздратовано загарчала.

Інеж перестрибувала від завитка до завитка, рухаючись дахом до найтовстішого з металевих гребенів, а потім полізла ним угору до горбастого затильного боку собору. Здавалося, наче вона прогулюється вздовж плавця якоїсь велетенської морської істоти.

Дуняша кинулася навздогін, і Мара відчула повагу до того, як гладенько і граціозно вона рухалася, хоча обидві литки стікали кров’ю.

— Ти збираєшся бігти назад аж до свого фургона, Маро? Ти ж знаєш, що це лише питання часу, коли все закінчиться і справедливість візьме гору.

— Справедливість?

— Ти вбивця і злодійка. Мене обрали, щоб очистити цей світ від таких, як ти. Можливо, за роботу мені платять злочинці, але я ніколи не забрала життя в невинного.

Це слово пролунало всередині Інеж неблагозвучною нотою. Чи була вона невинною? Вона розкаювалася, що забирала життя, але забрала би їх знову, щоб урятувати своє власне та життя своїх друзів. Вона крала. Вона допомагала Казові шантажувати хороших і поганих людей. Чи може вона сказати, що це був єдиний можливий вибір?

Дуняша наближалася, полум’я її волосся яскравішало на тлі синього неба, її шкіра була майже того самого відтінку слонової кістки, що й одяг. Десь далеко внизу, під їхніми ногами, у соборі тривав аукціон, а його учасники навіть не знали про бійку, що розгорталася нагорі. Тут сонце було яскравим, наче щойно викарбувана монетка, а вітер із низьким стогоном стрімко носився серед гребенів та завитків на даху. Невинність. Невинність була розкішшю, і Мара не вірила, що Святі потребують її.

Інеж знову витягнула ножі. «Сан-Владіміре, Санта-Аліно, захистіть мене».

— Вони чарівні, — оцінила Дуняша і витягла з піхов на талії два довгих рівних клинки. — Я зроблю руків’я для мого нового ножа з твоєї великої гомілкової кістки. Ти матимеш честь служити мені після смерті.

— Я ніколи тобі не служитиму, — кинула Інеж.

Дуняша зробила випад.